Який чудесний світ новий! - Олдос Хакслі

— А от якби вони розпочали з моральної просвіти, – сказав Директор, прямуючи до дверей. Студенти рушили слідом за ним, відчайдушно намагаючись усе занотувати дорогою, поки сідали в ліфт і піднімалися вгору. – З моральної просвіти, що ніколи, за будь-яких обставин, не може мати раціонального пояснення.

«Тиша, тиша», – пролунало напівпошепки з динаміка, коли вони вийшли на п’ятнадцятому поверсі, і ці слова («Тиша-тиша») повторювалися з гучномовців знову і знову в кожному коридорі. Студенти і навіть сам Директор мимоволі почали йти навшпиньках. Вони, звичайно, були альфами, але навіть альфова поведінка була належно обумовлена. «Тиша, тиша». Все повітря п’ятнадцятого поверху немовби просякло цим ледь чутним, але категоричним імперативом.

Пройшовши навшпиньки якихось п’ятдесят метрів, вони наблизилися до дверей, що їх обережно прочинив Директор. Ступивши через поріг, вони потрапили в напівсутінки опочивальні з прикритими віконницями. Попід стіною розташувалися рядочком вісімдесят ліжечок. Чутно було рівномірне дихання і неугавне бурмотіння, неначе десь удалині щось шепотіли невиразні голоси.

Коли вони ввійшли, вихователька, що там була, підвелася і виструнчилася перед Директором.

— Який сьогодні урок? – поцікавився він.

— Перші сорок хвилин був елементарний секс, – відповіла вона. – А тепер ми переключилися на елементарну класову свідомість.

Директор неквапом пройшовся вздовж довжелезного ряду ліжечок. Вісімдесят рожевощоких хлопчиків і дівчаток мирно сопіли вві сні. З-під кожної подушки долинав шепіт. Директор ІЗЦ затримався біля одного з ліжечок і, нахилившись над ним, прислухався.

— Кажете, на елементарну класову свідомість? Ану повторімо це трохи голосніше через рупор.

На стіні в кінці кімнати висів репродуктор. Директор підійшов до нього й натиснув перемикач.

— ...носять зелений одяг, – пролунав посеред речення м’який, але дуже виразний голос, – а малі дельти вбираються в хакі. Ой, ні, я не хочу бавитися з дельтами. А епсилони ще гірші. Вони такі тупі, що не вміють читати й писати. Крім того, вони вбираються в чорне, а це такий огидний колір. Яке щастя, що я бета.

Запала пауза, а тоді голос продовжив.

— Малі альфи вбираються в сіре. Вони працюють набагато більше від нас, бо вони страшенно розумні. Яке ж то щастя бути бетою, бо мені не доводиться так тяжко працювати. До того ж ми значно кращі за гамм і дельт. Гамми дурнуваті. Вони всі носять зелений одяг, а малі дельти вбираються в хакі. Ой, ні, я не хочу бавитися з дельтами. А епсилони ще гірші. Вони такі тупі, що не вміють...

Директор знову натиснув перемикач. Голос затих. З-під вісімдесяти подушок лише ледь-ледь долинав його примарний відгомін.

— Перш ніж вони прокинуться, їм це повторять сорок-п’ятдесят разів, а тоді ще раз у четвер і знову в суботу. Сто двадцять разів тричі на тиждень впродовж тридцяти місяців. Після цього вони перейдуть до серйознішого уроку.

Троянди й електрошок, дельтів одяг захисного кольору і легкий сморід асафетиди – все це нерозривно поєднувалося, перш ніж дитина починала говорити. Але таке безсловесне зумовлення спрощене й загальне; воно не розрізняє тонких нюансів, не здатне прищеплювати складніші рівні поведінки. Для цього потрібні слова, але слова без зайвих роздумів. Одне слово, гіпнопедія.

— Найбільша моралізаторсько-соціальна потуга всіх часів.

Студенти занотували це у свої блокноти. Прямісінько з перших уст.

Директор ще раз торкнувся перемикача.

— ...страшенно розумні, – заговорив м’який, вкрадливий, невтомний голос. – Яке ж то щастя бути бетою, бо...

Не зовсім наче краплини води, хоч вода, кажучи правду, може пробивати отвори в найміцнішому граніті; радше мов краплини рідкого сургучу, краплини, що клеяться, прилипають, сполучаються з тим, на що вони падають, аж поки врешті-решт камінь і сам стає великою червоною грудкою воску.

— Аж поки врешті-решт дитяча свідомість стає цими навіюваннями, а сума цих навіювань стає дитячою свідомістю. І не тільки дитячою. Але й дорослою свідомістю – на все життя. Розумом,

який робить оцінки, ухвалює рішення, відчуває бажання – і який породжений цими навіюваннями. І це все наші навіювання! – Директор майже перейшов на переможний крик. – Навіювання Держави. – Він гримнув по сусідньому столі. – Тому слід...

Якийсь шум змусив його озирнутися.

—  О, Форде! – мовив він цілком іншим тоном. – Я взяв і розбудив дітей.

РОЗДІЛ 3

Надворі, в саду, був час відпочинку. Обігріті темним червневим сонцем, шість або й сім сотень оголених хлопчиків і дівчаток бігали з вереском галявинами, гралися з м’ячем або сиділи мовчки навпочіпки групками по двоє чи по троє серед квітучих кущів. Розпустилися троянди, двійко соловейків тьохкало самотньо в чагарнику, якась зозуля дещо фальшиво кувала десь поміж липами. Повітря просякло заколисливим гудінням бджіл і гелікоптерів.

Директор зі студентами якийсь короткий час спостерігали за грою у центрифужний ґольфик. Двадцятеро дітей оточило колом сталеву хромовану вежу. М’яча підкидували вгору, щоб він потрапляв на платформу, якою завершувалася вежа, тоді він провалювався всередину вежі й падав на диск, що швидко обертався, після чого м’яча жбурляло крізь один із численних отворів, прорізаних у циліндричному корпусі, і його треба було зловити.

— Дивно, – почав розмірковувати Директор, коли вони нарешті відвернулися, – просто дивина та й годі, що навіть у часи господа нашого Форда для більшості ігор було достатньо одного-двох м’ячів, кількох патиків і, можливо, якоїсь сітки. Уявіть тільки собі, яка це дурість – дозволяти людям грати у доволі складні гри, що анітрохи не збільшують рівень споживання. Це божевілля. У наші дні контролери ніколи не затвердять будь-яку нову гру, поки не пересвідчаться, що для її впровадження потрібно принаймні не менше спорядження, ніж для найскладніших ігор, що вже існують. – Він раптом змінив тему. – Які гарнюні малюки, – показав він пальцем.

На невеличкій трав’янистій галявинці поміж високими зарослями середземноморського вересу двійко дітлахів – хлопчина років семи і дівчина, старша за нього, мабуть, десь на рік – дуже серйозно й зосереджено, мов науковці, що займаються важливим дослідженням, займалися елементарною сексуальною грою.

— Гарнюні, гарнюні! – сентиментально повторив Директор ІЗЦ.

— Гарнюні, – чемно погодилися з ним хлопці. Але їхні усмішки були доволі поблажливі. Вони щойно недавно самі покінчили з подібними інфантильними розвагами, тож не могли тепер спостерігати за ними без певної зверхності. Гарнюні? Та це ж просто двоє пацанят, які займаються пустощами, ось і все. Двоє пацанят.

— Я завжди