Який чудесний світ новий! - Олдос Хакслі

Озирнувшись і дивлячись у кут дещо засмученими від спогадів про Бенітову пелехату чорноту очима, вона зауважила там низеньке худорляве тіло й меланхолійне обличчя Бернарда Маркса.

— Бернарде! – підступила вона на крок до нього. – Я тебе шукала. – Її голос виразно пролунав у гулкому ліфті, що піднімався вгору. Всі зацікавлено роззирнулися. – Хотіла поговорити з тобою про наш задум стосовно Нью-Мексико. – Куточком ока вона бачила, як Беніто Гувер аж роззявив здивовано рота. Це її роздратувало. «Дивується, що я вже не напрошуюся піти знову з ним!» – подумала вона. А тоді вже додала вголос і набагато ніжніше, ніж зазвичай: – Я просто мрію поїхати туди з тобою на якийсь тиждень у липні. – (В будь-якому разі вона привселюдно доводила свою невірність стосовно Генрі. Фанні була б задоволена, попри всю свою неприязнь до Бернарда.) – Тобто, – Леніна обдарувала його найсолодшою й багатозначною усмішкою, – якщо ти й далі хочеш мене мати.

Бліде обличчя Бернарда вкрилося рум’янцем. «Чого б це він?» – здивовано подумала вона, хоч і була зворушена таким несподіваним підтвердженням своєї влади над ним.

— Може, поговоримо про це десь в іншому місці? – затинаючись, пробелькотів він, відчуваючи себе явно не у своїй тарілці.

«Немовби я сказала якусь скандальну річ, – подумала Леніна. – Його б, мабуть, менше приголомшило, якби я справді бовкнула якусь непристойність, скажімо, запитала, хто його мати або щось такого».

— Я мав на увазі, що тут стільки людей... – Він так зніяковів, що ледве міг говорити.

Леніна розреготалася щиро й цілком незлостиво.

— Який же ти кумедний! – мовила вона; Леніна і справді так подумала. – Попередь тільки мене, принаймні за тиждень, – додала вона вже цілком іншим тоном. – Гадаю, що ми сядемо на «Ракету Блю Пасифік»? Вона стартує з вежі Чаринґ-Т? Чи з Гемпстеду?

Не встиг Бернард щось відповісти, як ліфт зупинився.

— Дах! – оголосив надтріснутий голос.

Ліфтер був короткорослою мавпоподібною істотою, вбраною в чорну туніку напівдебільного епсилона-мінус.

— Дах!

Він відчинив дверцята. М’яке й теплаве сяйво післяобіднього сонця примусило його здригнутися й закліпати очима.

— О, дах! – повторив він захопленим голосом. Так, ніби раптово й радісно пробудився від якогось понурого й нищівного заціпеніння. -Дах!

Він вишкірився до пасажирів очікувальною й по-собачому захопленою усмішкою. Розмовляючи й регочучи, вони вийшли на світло. Ліфтер дивився їм услід.

— Дах? – повторив він ще раз запитально.

Тоді пролунав дзвінок, і з гучномовця на стелі ліфта пролунали неголосні, але дуже владні команди.

— Їдь вниз, їдь вниз. Вісімнадцятий поверх. Їдь вниз, їдь вниз. Вісімнадцятий поверх. Їдь вниз, їдь...

Ліфтер зачинив дверцята, натиснув кнопку й миттєво опинився знову в гулкому присмерку колодязя, в сутінках свого власного й такого звичного заціпеніння.

На даху було тепло й ясно. Літня післяобідня пора заколисувала дзижчанням гелікоптерів, що пролітали вгорі, а низьке гудіння ракетопланів, що невидимо проносилися в чистому небі на висоті п’яти-шести миль над головою, немовби пестило розм’якле повітря. Бернард Маркс вдихнув на повні груди. Він подивився на небо, тоді обвів поглядом блакитний обрій і, врешті-решт, глянув на обличчя Леніни.

— Яка ж то краса! – Його голос ледь-ледь тремтів.

Вона всміхнулася йому з поблажливим і доброзичливим виразом.

— Ідеальні умови для ґольфу з перешкодами, – захоплено відповіла вона. – А тепер я мушу бігти, Бернарде. Генрі розсердиться, якщо я примушу його чекати. Дай мені знати заздалегідь про дату. – І, помахавши рукою, вона побігла широким пласким дахом у бік ангарів. Бернард стояв і споглядав, як віддаляється від нього мерехтіння білих панчішок, як жвавесенько згинаються і знову розгинаються її засмаглі коліна, як м’яко погойдуються під темно-зеленим жакетом її гарно припасовані вельветові шорти. На його обличчі застиг вираз болю.

— Мушу сказати, що вона гарненька, – пролунав за його спиною гучний і бадьорий голос.

Бернард здригнувся й поглянув у той бік. На нього дивилося повнощоке, рум’яне й сяюче обличчя Беніто Гувера... сяюче демонстративною привітністю. Беніто славився своєю добродушністю. Подейкували, що він міг би ціле своє життя прожити, навіть не скуштувавши соми. Злість і поганий настрій, від чого рятувалися інші люди, ніколи його не стосувалися. Дійсність для Беніто була завжди сонячною.

— І пневматична теж. Та ще й яка! – А тоді він змінив тон: — Слухай-но, ти якийсь понурий! Тобі явно треба грамульку соми. – Запхавши руку в праву кишеню штанів, Беніто видобув звідти флакончик. – Грамулька соми лікує від уто... Та ти послухай!

Але Бернард раптово відвернувся і швидко пішов геть.

Беніто витріщив на нього очі.

— Що могло статися з цим хлопом? – здивовано вимовив він, а тоді, похитавши головою, вирішив, що історія про алкоголь, підмішаний бідоласі до замінника крові, мабуть, таки була правдива. – Подіяло, мабуть, йому на мізки.

Він заховав пляшечку з сомою, після чого дістав пакетик жуйки зі статевими гормонами, запхав один шматочок собі за щоку й поволі подався в бік анґарів, розмірковуючи над тим, що трапилося.

Генрі Фостер уже викотив з ґаража свій гелікоптер і сидів там у кабіні, коли з’явилася Леніна.

— Запізнилася на чотири хвилини, – прокоментував він її прихід, коли вона вмостилася біля нього. Він увімкнув двигун і запустив ґвинти вертольота. Апарат злетів вертикально в повітря. Генрі натиснув на газ; гудіння пропелера стало пронизливим, як дзижчання спочатку шершня, пізніше оси і, врешті-решт, комара; спідометр показував, що вони піднімалися вгору зі швидкістю у два кілометри за хвилину. Лондон ставав дедалі дрібнішим унизу. За якихось кілька секунд величезні будівлі з пласкими дахами стали подібні на згромадження кутастих грибів, що проростали серед зелених парків і садів. Посеред них вирізнявся високий і стрункий грибок на тоненькій ніжці, що називався вежею Чаринґ-Т і здіймав угору до неба лискучий бетонний диск.

Важкі м’ясисті хмари, що нагадували розмиті фігури легендарних атлетів, нависали над їхніми головами з блакитного неба. З однієї з них несподівано вигулькнула якась маленька й гулка яскраво-червона комаха, що швидко почала падати додолу.

— А ось і «Червона ракета», – прокоментував Генрі, – вертається з Нью-Йорка. – Тоді поглянув на годинник. – З запізненням на сім хвилин, – додав він, похитуючи головою. – Ці атлантичні рейси... просто жахливо непунктуальні.

Він забрав ногу з педалі газу. Дзижчання