Який чудесний світ новий! - Олдос Хакслі

— Але ж ти робиш добрі справи, Гельмгольце.

— Деякою мірою так, – знизав плечима Гельмгольц. – Але цього мені замало. Вони недостатньо важливі. Я відчуваю, що здатен на важливіші речі. Так, а ще й інтенсивніші, нестямніші. Але ж які? Що можна сказати важливішого? І як можна нестямно переповісти те, про що збираєшся писати? Слова можуть ставати подібними на рентгенівське проміння, якщо їх ужити належним чином... вони можуть пронизати будь-що на світі. Ти їх читаєш, і вони тебе пронизують. Це те, чого я намагаюся навчити своїх учнів... як писати пронизливо. Але що ж може бути доброго в тому, щоб бути пронизаним статтею про Громадські співи або найновіші вдосконалення в роботі органу ароматів? Та й хіба можна створити по-справжньому пронизливі слова... знаєш, як найпотужніше рентґенівське проміння... коли писати про ось такий дріб’язок? Як можна сказати щось про порожнечу, про ніщо? Ось до чого все врешті-решт і зводиться. Я пробую, я намагаюся...

— Тихо! – раптом урвав його Бернард, піднісши застережно вгору палець; вони прислухалися. – Мені здається, хтось там є під дверима, – прошепотів він.

Гельмгольц підвівся, перетнув навшпиньки кімнату, а тоді рвучко відчинив навстіж двері. Там, звісно, нікого не було.

— Вибач, – пробурмотів Бернард, знітившись і зніяковівши. – Мабуть, у мене не все гаразд останній час з нервами. Коли тебе всі в чомусь підозрюють, ти й сам починаєш усіх підозрювати.

Він провів рукою по очах, зітхнув, а його голос зазвучав доволі жалібно. Він почав виправдовуватися:

— Якби ти знав, через що мені довелося перейти останнім часом, – вимовив він майже плаксиво, і жалість до самого себе вибухла, немовби фонтан, який нарешті випустили на волю. – Якби ж ти тільки знав!

Гельмгольц Ватсон слухав ці жалі, відчуваючи певний дискомфорт. «Бідолашний Бернард!» – подумав він. Але водночас йому було скоріше ніяково за свого друга. Він волів би, щоб Бернард виявляв бодай трохи більше гідності.

РОЗДІЛ 5

ЧАСТИНА 1

Близько восьмої години світло почало меркнути. Гучномовці на вежі клубної будівлі Сток-Поджеса почали штучним чоловічим тенором оголошувати про закриття полів для Гольфу. Леніна й Генрі перервали свою гру й попрямували до клубу. Зі скотного двору Трасту внутрішніх і зовнішніх секрецій долинало мукання тисяч корів, які забезпечували своїми гормонами й молоком сировину для величезної фабрики в Фарнгем Роялі.

Нескінченне дзижчання гелікоптерів розкололо сутінкову тишу. Кожні дві з половиною хвилини бамкання дзвона й сюрчання свистків повідомляли про відправлення одного з легких монорейкових поїздів, які перевозили нижчокастових гравців у ґольф від їхніх відокремлених полів до метрополії.

Леніна й Генрі сіли у свій вертоліт і злетіли вгору. На висоті у вісімсот футів Генрі зменшив оберти Гвинтів гелікоптера, і вони на якусь хвилину-дві зависли над потемнілим краєвидом. Ліс дільниці Бернгем Бічс нагадував якийсь тьмяний став, що простягався аж до освітленого берега призахідного неба. Темно-червоне на обрії, небо мінилося кольорами з помаранчевого до жовтого, переходячи врешті-решт угорі у бліду водянисту зеленавість. Північніше понад деревами вивищувалася дванадцятиповерхова фабрика внутрішніх і зовнішніх секрецій, усі вікна якої світилися потужним і сліпучим електросяйвом. Під ними розташувалися будівлі ґольф-клубу – величезні бараки для нижчих каст, а з другого боку стіни-перегородки трохи менші будиночки, призначені для альфа- й бета-членів клубу. Всі підходи до монорейкової станції були аж чорні від представників нижчих каст, які снували там, немов мурахи. З-попід скляного склепіння станції виїхав освітлений потяг, що прямував південно-східним курсом. Провівши його поглядом уздовж потемнілої рівнини, Леніна й Генрі побачили величні будівлі Слауського крематорію. Для безпеки нічних літаків його чотири височезні комини були підсвічені прожекторами й увінчані темно-червоними застережними ліхтарями. Це слугувало орієнтиром.

— А чому довкола цих труб якісь ніби балкончики? – запитала Леніна.

— Фосфорна реґенерація, – коротко пояснив Генрі. – Підіймаючись вгору димарем, гази проходять три окремі стадії обробки. Після кожної кремації оксид фосфору (Р205) зазвичай просто виходив у повітря. А тепер реґенерують понад дев’яносто вісім відсотків оксиду. Більш ніж півтора кілограма з кожного дорослого трупа. А це становить майже чотириста тонн фосфору щороку лише в Англії. – Генрі повідомляв це радісно й гордовито, так щиро тішачись цим досягненням, немовби це все була його заслуга. – Гарно думати про те, що навіть після своєї смерті ми можемо й далі приносити суспільну користь. Сприяти ростові рослин.

Леніна тим часом задивилася вниз на монорейкову станцію.

— Гарно, – погодилася вона. – Дивно тільки, що альфи й бети не виростять більше рослин, ніж ті малі нещасні гамми, дельти й епсилони.

— За своїм фізико-хімічним складом всі люди рівні, – повчально мовив Генрі. – Крім того, навіть епсилони здійснюють деякі суттєві послуги.

— Навіть епсилони... – Леніні раптом пригадався той випадок, коли ще маленькою дівчинкою в школі вона прокинулася серед ночі і вперше усвідомлено почула той шепіт, що переслідував її у снах. Вона побачила на тлі місячного променя ряд маленьких білих ліжечок; почула знову той тихий-претихий голос, який нашіптував (ці вікопомні, незабутні слова назавжди закарбувалися в її пам’яті після стількох нічних повторювань): «Кожен працює для когось іншого. Немає нікого зайвого. Навіть епсилони корисні. Нам не обійтися без епсилонів. Кожен працює для когось іншого. Немає нікого зайвого...» Леніні пригадався її перший шок від страху й подиву; її роздуми впродовж безсонної години; а тоді, під впливом цих нескінченних повторів, поступове заспокоєння її розбурханої свідомості, притишення, пригладження, потайне підкрадання сну...

— Я припускаю, що епсилони нічого не мають проти того, щоб бути епсилонами, – мовила вона вголос.

— Звичайно, що ні. Як може бути інакше? Вони ж навіть не уявляють, як це бути кимось іншим. Ми, звісно, були б проти цього. Ну, але ж нас інакше зумовлювали. Крім того, в нас зовсім інша спадковість.

— Я рада, що не стала епсилоном, – переконано сказала Леніна.

— Якби навіть ти стала епсилоном, – додав Генрі, – завдяки зумовлюванню ти була б дуже вдячна, що не стала бетою або альфою. – Він увімкнув передній пропелер, і вертоліт полетів у напрямку Лондона. За їхніми спинами на заході червоні й помаранчеві кольори вже майже зникли; над головою в них усе почорніло від важких хмар. Коли вони пролітали над крематорієм, гелікоптер підкинуло вгору, бо він потрапив під струмінь гарячого газу, що піднімався з димарів, а тоді так само несподівано вертоліт провалився