Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете

Ф а у с т

Вважай, то справді добрий знак,

Бо ґриф — то міф, чи так чи сяк;

Та де б та вигадка могла

Здолати справжнього орла?

Ц і с а р

Кружляють широко кругами

І раптом — блись! — уже зійшлись,

Один у одного впились,

Зчепились люто пазурами.

Ф а у с т

Дивися, ґриф уже підбивсь,

Узнав, що значить хист орлиний,

І, опустивши хвіст левиний,

За верховіттям бору скривсь.

Ц і с а р

Нехай по цьому знаку й буде,

Приймаю з радістю це чудо.

М е ф і с т о ф е л ь

(праворуч)

Наших воїв тиск завзятий

Крушить міць ворожих ратей.

Гуркіт, клекіт, брязкіт, торох,

Вже подавсь направо ворог,

І безладна ця навала

Й інші лави захитала…

Наше військо невгавуще

Вправо вдарило ще дужче

На фаланги ослабілі,

Як розбурханії хвилі,

Сила з силою другою

Шаленіють у двобою…

Краще й вигадать незмога,

Наша буде перемога.

Ц і с а р

(зліва до Фауста)

Глянь! Чи ж нашому загону

Утримати оборону?

Чи каміння їм не стало?

Вже узято нижні скали,

З верхніх теж одходять наші,

Лізуть, сунуть маси вражі

Вище й вище, далі й далі,

Може, вже на перевалі…

Ваші засоби нечисті,

З них немає нам користі.

Пауза.

М е ф і с т о ф е л ь

Ось мій один і другий ворон.

Летять похмуро і суворо,

Боюсь, що вісті злі несуть.

Ц і с а р

Їх вигляд збуджує неспокій…

Від скель, де бій кипить жорстокий,

Вітрила чорні їх женуть.

М е ф і с т о ф е л ь

(до воронів)

Сідайте лиш мені над вуха!

Той не загине, хто вас слуха,

Ви справите на вірну путь.

Ф а у с т

(до цісаря)

Ти чув про пошту голубину?

До рідних гнізд, в свою країну

Ті птахи линуть з далини.

І ці нам служать службу щиру;

Лиш голуб — вісник задля миру,

А ворон — вісник для війни.

М е ф і с т о ф е л ь

Діла у нас, як мідний шеляг…

Глядіть, на тих стрімчастих скелях

Героям трудно припада!

Вже вороги взяли висоти,

А вдасться їм прохід збороти,

То буде нам гірка біда.

Ц і с а р

Отак мене ви підманули,

В сильце лукаво затягнули,

Аж страшно на душі стає.

М е ф і с т о ф е л ь

Держись, кріпись! Ще вихід є!

Терпіння й хитрощі в притузі!

Кінець завжди бува трудний.

Ще є у мене вірні друзі,

Лиш дай мені свободу дій.

Г о л о в н о к о м а н д у в а ч

(увіходить)

Ти з дуросвітами зв'язався,

Весь час я сумнівом терзався;

Їх поміч лихо принесла.

Від ходу бою я в відчаї;

Хто починав, нехай кінчає,

Я відмовляюсь від жезла.

Ц і с а р

Сховай його до кращих днів,

Іще ж нам доля усміхнеться!

А щодо цих чарівників,

У них зневірився вкінець я.

(До Мефістофеля).

Жезла тобі я не віддам,

Його інакші носять люди,

А зрештою, командуй сам,

Побачимо, що з того буде.

(Іде в шатро з головнокомандувачем).

М е ф і с т о ф е л ь

Ну що ж! Я не помру з жалю!

Нехай тобі патик хрещатий,

А нам з ним нічого почати.

Ф а у с т

То що ж робить?

М е ф і с т о ф е л ь

                    Я все зроблю!

Гей, ворони, не гаючи й хвилини,

До озера, де граються Ундіни, —

Нехай сюди уявні води шлють.

Жіночі штуки трудно нам збагнути:

Так відділяють видимість од суті,

Що видимість покажеться за суть.

Пауза.

Ф а у с т

Озерним дівам наші чорнокрили

Напевне непомалу підлестили;

Вода вже проступає тут і там.

Там, де були сухі і голі скали,

Джерела бистрі буйно бити стали…

Неждане лихо ворогам!

М е ф і с т о ф е л ь

Така диковина зляка

І боягуза й смільчака.

Ф а у с т

Джерела ті зливаються в потоки,

Що ринуть невтриманно на всі боки;

Вирує шумовиння хвильове.

Вже поняла вода площини скальні

І, пінячись у ярості навальній,

Каскадами лункими в діл реве.

Тут героїчний опір неможливий,

Усіх знесе могутня сила зливи;

Мене самого острах огорта.

М е ф і с т о ф е л ь

Уже й злякавсь! Ця водяна