Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Ц і с а р
Ще й вищий привілей вам хочу доложити:
Для царства я живу і ще бажаю жити,
Та тіні пращурів нагадують мені
Про неминучий край земної суєтні.
Настане і моя година помирати,
Тоді ви мусите наступника обрати,
Хай пануватиме вінчанний володар
У мирі й лагоді, без міжусобних чвар.
К а н ц л е р
Із гордістю в душі, з покорою в поставі
Вклоняються тобі державці величаві;
Допоки щира кров по жилах творить круг,
Ми — тіло, що твій дух приводить легко в рух.
Ц і с а р
Нехай ці рішення несхибні і незломні
Увічнить грамота на всі часи потомні.
В своїх маєтностях ви вільні володіть,
Але з умовою — нічого не ділить;
Хоч як побільшите ви згодом дар монарший,
Усе те в спадщину хай син дістане старший.
К а н ц л е р
Я на пергамені спишу оцей устав,
Щоб він імперії благим законом став;
Хай канцелярія тоді печать приліпить
І підпис твій святий усе навіки скріпить.
Ц і с а р
Тепер ідіть собі й міркуйте в самоті
Про цей великий день, єдиний у житті.
Світські князі виходять.
Д у х о в н и й
(залишається і промовляє патетично)
Твій канцлер геть пішов, єпископ тут лишився,
Пересторогу дать володарю рішився,
Уболіваючи по-батьківськи за ним.
Ц і с а р
У цей веселий час чи ж можна буть сумним?
А р х і є п и с к о п
Вбачати мушу я зі скрухою гіркою
Помазану главу в союзі з сатаною!
Хоч ти й посів престол, на тому не кінець.
Чи прийме те Господь і папа, наш отець?
Коли про ці діла Петрів намісник взнає,
Він царство грішнеє святим огнем скарає,
Бо в ньому ти збудив іще в ту пору гнів,
Коли в вінчання день чарівника звільнив.
З твого вінця упав найперший промінь ласки
На кляту голову не з Божої указки.
Покайся ж хоч тепер і не гніви святинь,
З добра неправого посильну лепту кинь.
Оддай ті пагорби, де твій намет пишався,
Де з злими духами блюзнірськи ти єднався,
Де слухав ти словес лихого князя лжі,
Ти монастир святий побожно заложи;
Ліси навколишні, що ген у далі мріють,
Гірські пасовиська, що буйно зеленіють,
Озера рибнії, і ріки, і струмки,
Що у долину мчать, ізвивисті й шумкі,
Й долину всю даруй обителі священній,
За щире каяття сподобишся прощення.
Ц і с а р
За ці тяжкі гріхи я й сам себе виню.
Постав же сам, як знай, границі наданню.
А р х і є п и с к о п
На місці, де тебе уведено в спокусу,
Вели спорудити храм Господу Ісусу.
Вже бачу духом я — угору мур росте,
Промінно світиться убранство золоте,
Встає олтар і неф, вивершуються хори,
І хрест зове мирян до віри і покори.
Благочестивий люд прямує в Божий дім,
Бо перший дзвін загув, як благовісний грім,
З дзвіниці гострої, що в небо гінко рветься, —
І грішник, молячись, людиною стається.
У день освячення — то буде втіха нам! —
Вшануй присутністю своєю новий храм.
Ц і с а р
Нехай же здійсняться ці намисли натхненні
Во славу Господу, мені на розгрішення;
Діяння те мій дух угору піднесе.
А р х і є п и с к о п
Як канцлер, я б хотів оформити це все.
Ц і с а р
Виписуй грамоту на займища церковні,
Я підпишу її в одраді молитовній.
А р х і є п и с к о п
(пішов був уже, при виході обертається)
Та дай церковникам довічний привілей
На всякі податі й відбутки від людей:
Щоб храм оздобити велично, благоліпно,
Чимало буде нам коштовностей потрібно.
А щоб на пустоші воздвигнуть храм скоріш,
Ти частку здобичі віддати нам велиш.
Та ще розпорядись, щоб люди приставляли
Нам камінь, дерево та й інші матер'яли,
А ми з амвону їх, як треба, навчимо,
Благословення їм на ревний труд дамо.
(Виходить).
Ц і с а р
Таких тяжких гріхів я не робив ще зроду,
Оті кудесники ввели мене у шкоду.
А р х і є п и с к о п
(ще раз повертається, низенько вклоняється)
Ти берег моря дав єретику тому,
Погрожує од нас анафема йому,
Як не одпишеш ти і звідти на святиню
Усі повинності, і чинш, і десятину.
Ц і с а р
(прикро)
Але ж бо землю ту ще море покрива.
А р х і є п и с к о п
То почекаємо, аби були права;
Да не промовиться владичне слово всує.
(Виходить).
Ц і с а р
(сам)
