Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете

Що всі відрадощі псує!

Б а ш т о в и й

(як вище)

З вечірнім вітром прудко як

Летить процвітаний байдак,

Хоч наладований з верхом

Всіляким скарбом і добром!

Процвітаний байдак, наладований ущерть чужоземними виробами. М е ф і с т о ф е л ь.   Т р о є   Д у ж и х.

Х о р

Вернули ми,

Та ще й з добром…

Вельможний пане,

Б'єм чолом!

(Виходять на берег, вивантажують добро).

М е ф і с т о ф е л ь

Вернули ми не порожнем

І похвали од пана ждем.

Ми звідси два судна взяли —

Сюди аж двадцять привели.

Що нам доводилось долать,

Нехай посвідчить наша кладь.

На вольнім морі — вольний дух,

Гляди навкруг, не будь лінюх!

Бери, не гербуй [вочевидь, хибодрук: гребуй], все одно,

Чи рибу вгледиш, чи судно!

Вдалося третє підчепить —

Четверте легше захопить,

А п'яте й одсічі не дасть —

У кого сила, в того власть!

Важливо — що, байдуже — як…

У мореплавстві я мастак:

Війна, торгівля і розбій —

Одно сукно, троякий крій.

Т р о є   Д у ж и х

Хвали нема!

Нема хвали!

Немов сміття

Ми привезли.

Чогось нахмурив пан лице:

Не до душі

Йому все це.

М е ф і с т о ф е л ь

Ніхто платні

Більш не чекай!

Уже ж ви всі

Взяли свій пай.

Т р о є

Та то бридня!

Попросим — дасть.

Усім належить

Рівна часть.

М е ф і с т о ф е л ь

Знесіть спочатку

В погреби

Усі коштовнії

Скарби.

Розгляне він

Усе пильніш

І порахує

Все точніш —

Не пожалкує

Він і сам,

Дасть учту пишну

Морякам.

Я завтра всяких птиць побачу,

Усіх обмислю, всім оддячу.

Вантаж відносять.

(до Фауста)

Не зсуплюй брів, не хмур чола,

Прекрасно йдуть твої діла.

Усе ти мудрістю скорив

І землю з морем помирив —

Охоче море од землі

Плавкі приймає кораблі.

Тут у палаці ти сидиш

І цілий світ в руках держиш;

Тут, де була лиш гола рінь,

Звели ми перший наш курінь;

Де ми прорили перший рів,

Тепер простір для веслярів…

І землю й море повнить слух

Твоїх трудів, твоїх заслуг.

І нині тут…

Ф а у с т

                Прокляте тут! —

Мені отрута із отрут.

У серце наче колька коле,

Скажу бувалому тобі:

Бодай не знать того ніколи!

І гріх, і сором, далебі!

Коли вже тих старих посяду

І сам осяду між лип'я?

Воно чуже — і світовладу

Від того ніби трачу я.

Коли вже там поставлю вежу

І все побачу, все простежу,

Окину зором широчінь

Трудом набутих володінь,

І подивлюся, як навкруг

Прекрасно творить людський дух,

І ради мудрої додам

На поміч сміливим трудам.

Отак-то муки перенось,

Коли в багатстві брак чогось.

І дзвону гук, і запах лип —

Мені мов церква, цвинтар, гріб…

Невже всесильну волю тут

Оцей пісок заб'є до пут?

О, як те збути, як забути?

Почую дзвін — я лютий, лютий!

М е ф і с т о ф е л ь

Так, через прикрощі оті

Смаку не чуєш у житті.

Огидний, що й казать, той дзвін,

Шляхетне вухо ріже він.

Отой ненавидний бов-лив

Все небо жовчю мов залив

І від хрестин до похорон

Тобі ясує свій закон,

Немовбито між «бов» і «лив»

Ти і не жив, а тільки снив.

Ф а у с т

Непослушенство й перекір

Мені струїли владу й мир;

Тут увірветься під кінець

І справедливості терпець.

М е ф і с т о ф е л ь

Чого ж тобі на них дивиться?

Вели сюди переселиться!

Ф а у с т

Жени їх звідти, хай їм грець!

І тут їм добре буде житься —

Я дам прегарний хуторець.

М е ф і с т о ф е л ь

Та ми їх миттю переселим

І схаменутись не дамо,

І в новім селищі веселім

Старе забудеться само.

(Свиснув).

Приходять   Т р о є   Д у ж и х.

Ходімо виконать наказ,

А завтра буде свято в нас!

Т р о є

Сьогодні пан не був ласкав,

Коли б хоч завтра бенкет дав.

М е ф і с т о ф е л ь

(до глядачів)

Ну що ж, не перший цей дідок:

І в Навуфея був садок[258].

(Царств. І, 21)

ГЛУПА НІЧ

Л і н к е й - б а ш т о в и й

(співає,