Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Колись би все я сам зробив,
Тепер потрібна підпомога.
Щодня нам лиха прибува:
Старі звичаї і права —
Все повертається в насмішку.
Раніш, було, почую смертний хрип
І жду душі; ледь вилинула — хіп!
Запазурю її, як кішка мишку.
Тепер вона вп'ялась в ту гниль і цвіль,
У труп гидкий — лишитись там воліє,
Аж супротивнії стихії
Не витурять її відтіль.
Мордуюсь я щоднини й щогодини:
Коли, де й як дізнає хто кончини,
І навіть чи й дізнає взагалі?
В старої смерті сили замалі…
Поглянеш — так мов задубіло тіло,
Аж ні — ізнов ворушиться остило.
(Заклинає, фантастично розкрилюючи руки).
Агов, скоріш! Наддайте ходу в ноги,
Панове прямороги й кривороги,
Представники всіх дідькових порідь!
Мерщій сюди пекельну пащу пріть.
Щоправда, пащ у пекла єсть багато —
Глитає кожна певний стан і чин,
Та відтепер ми будем вимагати
Унесення в той лад на краще змін.
Лівобіч розверзається страшенна пекельна паща.
Із челюстів між вищирені ікла
Б'є полум'я у вихрі палахтінь,
Та і в диму кипучому не зникла
Од Міста Мук одвічних грізна тінь.
Вихоплюється звідти шум огненний;
І виплеснувся б грішник залюбки,
Та знов його вертає зуб гієни
У чорторий пломінної ріки.
Що ж робиться в куточках окремішних,
Там тьма тортур од одного вогню!
Лякайте муками пекельницькими грішних —
Вони ж те мають за брехню й бридню!
(До чортів-товстунів із короткими прямими рогами).
Гей, пузані, лайдаки здоровецькі,
З шияками товстенними опецьки,
Що в адській сірці ласо пасетесь!
Глядіть, чи не заблима фосфор десь:
То — душенька, Псіхея[260] б то крилата;
Підборкайте, то й стане як черва та;
Тоді на ній поставлю я печать,
Щоб тим певніш в огнистий вир помчать.
Пильнуйте спідньої частини —
Ось вам завдання гуртове;
Хто знає, де вона живе?
Можливо, навіть нижче спини…
А може, буде і в пупку —
Ловіть її, хлоп'ята, на трапку.
(До худющих чортів із довгими закарлюченими рогами).
А вам, довготелесі, накажу
Охоронять повітряну межу:
Держіть напоготові руки й кігті,
Не дайте їй хтозна-куди забігти, —
Вона ж от-от вже вилине з нори,
Бо геній завше рветься догори.
Сяєво згори правобіч.
Н е б е с н е в о ї н с т в о
Неба обранці,
Раю посланці,
Линьмо туди!
Гріх викупляймо,
Прах оживляймо,
Всіх просвітляймо,
Возвеселяймо,
Благословляймо
В наші сліди!
М е ф і с т о ф е л ь
Згори до нас злітає світло кляте,
Я чую лемент, крикняву гидку…
То ж осоружні дівчури-писклята,
Що святобожним блазням до смаку.
Коли в зловісну прокляту годину
Ми пагубу кували на людину,
То наше найлютіше зло
Ханжам до любості було.
Їм тільки рвать — не низом, так горою!
Не раз від них ми вже терпіли крах;
Однакова у них із нами зброя,
Це ті ж чорти, лиш в каптурах.
Програти тут нам буде вічний сором;
Згуртуймося дружніше — й ми поборем!
Х о р а н г е л і в
(сиплючи троянди)
Рози квітучії,
Роси пахучії,
Сяйно-живущії,
Тайно-зцілющії,
Вкрийте листочками
І пелюсточками
Вколо весь край!
Червоно й зелено
Пестися, май!
Вмерлому велено
Знестися в рай!
М е ф і с т о ф е л ь
(до бісів)
Чом нітитесь? Де ж ваш пекельний гарт?
Хай сиплеться квіття несамовите, —
Держись, бісівський авангард!
Чи ж можуть ті благенькі квіти
Чортів гарячих засніжити?
Дихніть — і все зів'ялите за жарт.
Гей, дмухачі, дмухніть! — Ну, буде, буде!
У тім чаду уже весь рій побляк…
По щирості ви дули, на всі груди —
Занадто вже! Не треба ж так!
Не знаєте ніколи міри й краю!
Все в'яне, сохне, корчиться, палає
І нас отруйним обдає огнем…
Тримаймося! Хоч що там, не здригнем!
Чорти тремтять! Завзяття підупало!
Їх пройняло незвично млосним палом.
Х о р а н г е л і в
Цвітіння благісне,
Горіння радісне,
Живить усе воно,
Всюди несе воно
Ласку й любов.
Праведний, вірний
Світ невечірній
В висі ефірній
Тихо зійшов.
М е ф і с т о ф е л ь
Ганьба поганцям боягузним!
Гориніж стали всі чорти,
Біси ж пішли в переверти
І в пекло гепаються гузном…
Ну що ж, нехай вам огняна купіль,
А я не рушуся звідціль!
(Розмаюючи летючі троянди).
Гей, вогнику, не вийсь перед лицем,
Бо як схоплю, то сядеш холодцем!
