Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
XVI сторіччя — тектонічна катастрофа тієї надбудівлі; світоглядний землетрус, що її руйнує саме у напрямі і намірі «заглянути-через-край». За край будь-чого, за межі будь-якого явища, положення, тези. Донедавна світоглядно недоторканних.
Мандрівник на тій «гравюрці» зазирає за край світу. А то вже й планетарна картина світу цього — аж радикально оновлена, — як сказав один дослідник, у «географічних екстазах Колумбової доби».
Великі виміри світового простору вже запротокольовано-закартографовано на тогочасних «портуланах», накреслених у тих екстазах. А проте оновлена європейська зіниця не обмежується тією «макрографією». Розпочинається її, тієї зіниці, і «мікрографія»: героїчний новоєвропейський епос входження уже в глибини світової речовини.
Телескоп і мікроскоп, що з’явилися трохи пізніше, то емблематичні наслідки оцих макро- і мікрографій.
Картина світу у XVI сторіччі, отже, перемінилася — з енергією, яка чи не дорівнювала великим космічним новотворенням…
То була доба, коли свіжо усамостійнений європейський інтелект зазирав «через край» рішуче всюди і в усьому. Доба повсюдного «ревізіонізму» (якщо пригадати більш пізнє словечко, пізніше винайдене ображеною відомою догмою), доба радикального перегляду всіх попередніх уявлень про основи буття. Усього його попереднього і світоглядного, і матеріального інвентаря.
Колись інший питомий не-германський син германської ж культури, росіянин Михайло Бахтін, сказав, що культура взагалі «здійснюється на границі» XVI сторіччя, здійснюється саме на межах, на кордонах-«границях» — усіх проявів тодішньої феноменології тодішнього духу. Який немовби зірвався з усіх своїх підвалин, зі своїх основ, зі своїх стапелів. Здійснюється на пограниччі: поміж тим, що було — упродовж чи не тисячоліть, — і тим, що бути має.
Отже, поміж чітко окресленим і тим, що має ще невиразні, гіпотетичні, гадані контури.
Ось так і вибухнув новоєвропейський вулкан, що його робота вочевидь продовжується і понині. З певного часу приводячи в рух — і як руїнницький, так і формотворчий — уже всю нашу Землю. А то й, уже зачіпаючи суміжні — космічні — світи-сусіди (на згаданій німецькій «гравюрці» її персонаж зазирає вже й «туди», «по той бік зірок», пояснював Ейзенштейн).
Зрозуміло, однак, інтелектуальна революція XVI ст. мала бути узагальнена не лише в тій стільки ж багатозначній, скільки ж і лубочній композиції-примітиві.
Але теж у лубочній…
…На «високих», горішніх поверхах культури незрідка забувають, що найсуттєвіші ознаки і риси людського буття, ці чи ті його першоістини — помічають передовсім на поверхах, топологічно розташованих нібито набагато нижче. Але саме тому особливо міцно вбудованих у товщу буття. Нібито досучасне (може, навіть з «горішнього» погляду чи не «докультурне») — насправді, внизу помічене-осмислене, має найвищу буттєву ціну. Міф, фольклор, найперші, найбільш ранні сплески і спалахи релігійної свідомості мають — саме таку ціну.
Чого вже там: «горішнє» в культурі, весь її нині неозорий «музейон» тримався і тримається на тій давній і несхитній основі.
І тому особливого значення набуває найостанніший, найвищий чи там найглибший, мотив-сюжет світового (а чи принаймні європейського) фольклору. Сюжет про доктора Фауста. Цей автентичний народний рефлекс на збурений ландшафт збуреного сторіччя.
…На самому схилку того сторіччя, року 1587-го, у Німеччині з’являється книга «Історія про доктора Йоганна Фауста, славутного чарівника і чорнокнижника». Так звана «народна книга». Себто книга-лубок, із тих, що у них поставали друком донедавна найпоширеніші теми і сюжети, скажімо так, масового усного спілкування, зідеологізованого у цьому чи тому напрямі.
Вважається, що книгу ту видав (і, напевне, зафіксував-записав ту історію) протестант-лютеранин на ймення Шпіс(с).
Зазначимо, що в одному вельми авторитетному сучасному виданні про Шекспірового колегу і ровесника — Крістофера Марло — простодушно сказано, що його п’єсу «Трагічна історія доктора Фаустуса» створено 1588—1589-го року, а у ній виведений образ, що «про нього вперше повідомляє німецька народна книга Й. Шпісса (1587-й рік), відома Марло в англійському перекладі 1558-го року)». Що ж, як сказав відомий герой відомого ровесника Марло, Гамлет: щось воно не зовсім зрозуміло, але хай так і буде…
Зрозуміло, однак, лише одне: згадана «народна книга» — то ніби друковане реферування давно вже поширеного усного сюжету, чи не «синхронного» початку того століття, «ровесного» останньому. Принаймні, про витівки доктора Фауста йдеться вже у «застільних бесідах» доктора Лютера, який одним із перших змістив-зсунув духовий, а по тому і весь інший пейзаж століття.
Але то вже справа академічної історії літератури — дослідити усну і друковану «фаустіану» епохи, подати неміфологізовану історію останнього великого європейського міфу, власне, конкретну історію його друкованої фіксації.
Тут же ідеться про інше. Про сам характер цього міфу. Характер, що про нього аж несподівано повідомляє сама форма його інформаційної подачі. Книга. Друкована. І ось ще й «народна»…
Ми, сучасники, якось уже звикли до усного першопобутування міфів узагалі, що їх цивілізація видрукувала лише тисячоліття по тому. А тут міф потрапляє в друкарню — приблизно десь через кілька десятків років після своєї появи чи, принаймні, остаточного сюжетного оформлення!
Що ж спонукало масу (або, як пізніше, набагато пізніше, мовить герой роману Томаса Манна «Доктор Фаустус», «висловлюючись романтично, народ») витворити той міф, а за тим негайно віднести його у поліграфічно ще зовсім молоду друкарню? Давній — усно-міфологічний — спосіб осмислення світу і всіх його сенсів тут якось аж загадково зустрічається з тоді ще «новітнім», але вже суто технологічним способом фіксації та поширення (тиражування) людських думок…
Нагадаємо, що Відродження — і питоме, себто італійське, і його «північний» відгомін — зустріли щойно винайдений друк, м’яко кажучи, без особливого ентузіазму.
Відродження, ця світоглядна репетиція шістнадцятого століття у столітті п’ятнадцятому, дійства свої облаштовувала здебільшого на аристократичному кону. Замок. Палаццо. Монастир. Центральні квартали ренесансного міста…
А так званий народ, «вульгус», залишався десь за лаштунками розкішного ренесансного спектаклю.
А по тому вже і друга дія останнього. Подальше століття. «Ідея вийшла на вулицю», — пізніше скаже Достоєвський, полемізуючи з лютими крайнощами індивідуалізму (у його термінах, з «індивідуацією» з «власним хотінням»). Відтак маса — XVI ст. на всіх тогочасних «вулицях» — і не тільки — і зустрілася впритул з «ідеєю», з тією «індивідуацією», з героїчними, але й моторошними крайнощами-зразками «власного хотіння».
…Приміром, ландскнехти «християнського імператора», відтісняючи військо «християннійшого короля», вдерлися у світову столицю християнства і влаштували там такеє, що перевершило колишні погроми варварських королів… У тих війнах «найхристияніший» же укладає з турками договір про спільні воєнні дії. По тому католики, воюючи поміж собою, розпочинають війну з протестантами. «Стояла, — скаже пізніший епіграматист, — тиха Варфоломіївська ніч».
А все це і супроводжується затятим,
