Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Тим самим українське слово, що було разом з усім іншим українським буттям відламане, відчужене від Європи, мистець повертає туди, у тамтешню мисленну і естетичну структуру.
Він був ніби якимось Атлантом від цього слова — підняв його небо до всіх рівнів слова всесвітнього.
Будь-який патріотизм, звісно, полюбляє ті або інші гіперболи. Але у справді унікальному випадку великого українського мистця не до них. Патетика тут — ніби робочий матеріал теми: адже у світовому обігу іншого такого перекладача, схоже, просто не було.
…Справді, ось в уявному стомовному лісі людства, — принаймні, європейського — стоїть людина-артист, (як Олександр Блок зазвичай називав поетів), і слухає-чує шелест того словолистя. Що ж, таке зрідка, втім буває в людському обігу. Кільканадцять (чи навіть кілька) носіїв такого абсолютного лінгвістичного слуху. Від «стомовного» кардинала Меццофанті до стомовних же славнозвісних славістів В’ячеслава Іванова чи Андрія Залізняка, нашого співвітчизника. Словом, таке справді трапляється.
Але ж ось той шелест світового словодерева, плинучи «музичною рікою», обертається на ті чи ті музичні «вітри» світової поезії — всіх її національних і художніх тонів і обертонів. І знов-таки згадана людина-артист чує їхню звукову речовину, розуміє кожний їхній подих, їхнє зітхання-струмування. І таке — уже зовсім нечасто, але все ж таки трапляється.
Втім, треба добре-таки напружити філологічну пам’ять, щоб згадати відповідну персону.
Але потому розпочинається явище, що вже дорівнює — чуду. Явище, яке вже перебуває нібито поза компетенцією філології-лінгвістики-психолінгвістики і так далі: поряд з такою неймовірною за гостротою рецепцією «чужого» слова та людина може по тому його спрямувати, у всьому його семантичному огромі, у всіх його національних вимірах і сенсах у річище свого рідного слова. Рідної мови і культури. Повністю зберігаючи всі тони, фарби та відтінки перекладеного.
Тут без патетики, з огляду на таке обдаровання-«гіперболу», справді не обійтися.
…По війні Микола Олексійович, за деяких драматичних обставин, рятуючи життя якогось військовополоненого мадьяра-гонведа, впродовж кількох тижнів вивчив таку визивно не-індоєвропейську мову як угорська. Що у ній, приміром, слово «кінь» має кілька сот синонімів. На Хрещатику ж Микола Олексійович на циганське жебрання відразу ж відповідав циганською говіркою. В ресторанах «Інтурист» легко переходив на діалекти іспанської, скажімо, чи італійської мови…
Так, той аж загадковий за своєю проникливістю слух на всі мови, включаючи екзотичні. Але ж і слух на художнє оформлене слово у тих мовах! Але ж і ще загадковіша здатність віднайти відповідник йому у рідній мові!
При цьому українському перекладачеві однаково корилися стільки ж суміжні, скільки ж і несхожі «аристотелівські» види словесних мистецтв. Світовий епос — і у вірші, і у прозі. Світова лірика і драма. Вся їхня ціннісна амплітуда, будь-яка їхня «оптична» позиція. Чи то патетика, чи то сатира. І сповнене трансцендентної туги «потойбічне», «піднебесне». І цілком «поцейбічне» — цілком тутешнє, побутове, буденне. І меланхолійне, й іронічне. І те, що позначене надвитонченою ускладненістю — і благородно-просте.
Короткими словами, весь емоційний і весь інтонаційний діапазон світової літератури — до снаги тому Атлантові від літератури. Української.
Ось таке явище постало у цій літературі в епоху її нібито безпросвітної кризи. Так і хочеться нагадати, що взагалі-то слово «епоха» означає «зупинка»… Внаслідок нещадних інтриг і диверсій історії тутешній літературний процес тих років справді призупинився в автентичному освоєнні довколишнього світу. Доволі пригадати, що одразу по війні сама поява приміром поеми «Мандрівка в молодість» Максима Рильського, «Живої води» Юрія Яновського, навіть зворушливої ліро-епічної мініатюри «Любіть Україну» Володимира Сосюри закінчується чи не катастрофою. Яка ще раз нагадала сучасникам про цілковиту неможливість того освоєння.
Щось схоже, зрештою, мало місце і в інших «літературах народів СРСР» — від російської до вже зовсім екзотичних, навіть «молодописьменних». Всюди знавіснілі «ідеологи» знаходили там ті або ті дефекти — аж у вигляді прямих ворожих дій…
Але ж в УРСР-Україні цей черговий всеімперський ідеологічний погром доповнювався ще й драмою самого існування української мови, кремлівським продовженням давньої романовської політики — в напрямі якщо не тотального зросійщення всієї країни, то принаймні, всього її міського сегменту. Вже на початку 1950-х тутешнє сільське вчительство пошепки повторювало невеселий жарт україномовного «Голосу Америки»: на вулицях Нью-Йорка українську можна почути частіше, аніж на вулицях Києва… За «акустикою» тодішнього мовного побуту країни — дуже точне «соціолінгвістичне» спостереження!
Принаймні, саме міського побуту. Хисткий же материк сервільної псевдолітератури аж неозорої конформістської словесності, упокореної догматом, попри її немалі наклади, попри її примусову, сказати б, «колпортацію» (чи не поліційно обов’язкове розповсюдження), — це аж ніяк не допомогло українському слову. Радше навпаки.
Отож, треба було це слово рятувати, зберегти його. Зберегти його фонетику, семантику, синтаксичні конструкції. Саму його репутацію. І зберегти його, зрозуміло, високою художньою ціною.
Отак і постає доволі короткий, але ж і очевидний розквіт українського перекладу — у понурому зеніті тепер уже минулого такого понурого століття.
Отак свого часу з’явився «Пан Тадеуш», а по тому і «Євгеній Онегін» — перекладацькі подвиги Максима Рильського; а також висококультурний переклад «Війни і миру» Олексія Кундзіча. Словом, українське слово тими світовими авторитетами і дивовижною майстерністю своїх перекладачів боронило саму свою екзистенцію…
Емблематично саме в тому «зеніті» 1955-го, з’явилися і «Фауст» і «Пані Боварі». Перші друковані шедеври доти нікому особливо не відомого слобожанського філолога Миколи Олексійовича Лукаша.
Роман Ґюстава Флобера — то абсолютний стилістичний шедевр французької літератури, що у ній, впродовж усього її існування, одверто кажучи, не було прийнято припускатися будь-яких стильових огріхів… Проза Флобера — еталон такого стилю. Відповідно переклад Лукаша — то ніби лабораторний експеримент, який мав за мету довести, що українська мова таки має всі засоби до створення вітчизняного еквіваленту того блискучого стилю.
Експеримент фантастичний! Який проманіфестував готовність української літературної мови до відтворення найдовершеніших європейських зразків.
Переклад же «Фауста» — то явище ще вищого значення: і за драматичними обставинами його появи, і за його, сказати б, поетикою, за особливою художньою технікою. І взагалі за місцем його в історії. І, повторюємо, не лише українського письменства, а й самої України.
Цей ніби дебют гросмайстра справді постає, схоже, найвищим і естетичним, і світоглядним його досягненням. Ба навіть у контексті майбутньої появи його вершинних «Декамерона», Мадачевої «Трагедії людини», надвіртуозних перекладів германської, французької (і взагалі романської) лірики, великих новослов’янських поетів.
Серед цього грандіозного пасма — ще одне над ним узвишшя. Той переклад. Який у тоталітарній ночі «епохи» (зайвий раз нагадаємо першозначення — призупинений час) спалахнув у всій незрівнянній світовій силі європейського духу — спалахнув в енергетичному полі Українського Слова.
Отож, сигнальний характер появи
