Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете

Радісно ми творим,

Укріпившись вірою,

Пал гріховний борем, —

Діво-мати пресвята,

Вічно чиста й чесна,

Осіянна красота,

Владарко небесна!

Круг неї в'ються

Хмарки прозорі:

Душі покутні,

Тихі в покорі,

В каянні щирі,

Линуть за нею

В чистім ефірі.

Ти, приснодівочная,

Їх не проганяєш,

Ти, пренепорочная,

Їм гріхи прощаєш.

Не в одної сильна плоть

Слабий дух скусила,

Хіть гріховну побороть

Їм самим несила:

То знадливі пестощі

Їх спасінню шкодять,

То зрадливі лестощі

У спокусу вводять.

Mater gloriosa[268] ширяє вгорі.

Х о р   п о к у т н и ц ь

Ти незрівнянна,

Ти благостинна!

Вчуй же благання,

Вчуй же моління —

Дай нам спасіння!

M a g n a   p e c c a t r i x[269]

(St Lucae VII, 36)

Ради щирої любові,

Що скропила сліз єлеєм

Ноги страдницькі Христові

На глумління фарисеям;

Ради мира, що лилося

Щедрим струменем на нього,

Ради ніжного волосся,

Що втирало тіло Бога —

M u l i e r   S a m a r i t a n a[270]

(St Joh. IV)

Ради чистої криниці,

Де пили аврамлі вівці,

Де я Господу водиці

Подала колись в конівці;

Ради джерела святого,

Що забило щедро звідти

І пресвітло, і розлого

Розлилося по всім світі —

M a r i a   A e g y p t i a c a[271]

(Acta sanctorum)

Ради темної яскині,

Де спочив розп'ятий Спас,

Ради рук, що до святині

Не впустили грішну раз;

Ради посту, що в пустелі

Я постила сорок літ,

Ради слів, що я на скелі

Начертала, як завіт.

В с і   у т р ь о х

Ти, що світлим сяєш ликом,

Всім одрада, благостиня,

Ти, що й грішницям великим

Стежку вказуєш спасіння, —

Глянь на душу цю зболілу,

Що єдиний раз згрішила;

Ти прости її й помилуй,

Бо не знала, що творила!

U n a   p o e n i t e n t i u m[272]

(що звалась колись Ґретхен, лине до них)

Пречиста Діво,

Глянь милостиво

На світле диво —

Щаслива я, щаслива знов!

Вернувсь мій милий

Одмолоділий —

Прийшов, прийшов!

Б л а ж е н н і   н е м о в л я т а

(наближаючися круга)

Звівся над нами він,

Високий, сильний;

Воздасть ділами він

За догляд пильний.

Рано судилось нам

Землю лишити;

Він же, навчившись там,

Нас буде вчити.

О д н а   п о к у т н и ц я

(колишня Ґретхен)

Між цього сонму пресвятого

Він сам себе ще не впізнав,

Та в прочутті життя нового

Уже блаженним з ними став.

Глянь, вже він тліну рве покрови,

Земне веретище своє,

І в світлій ризі ефіровій

Могутня юність повстає!

Хай я введу його у двері! —

Його ще сліпить райський світ.

M a t e r   g l o r i o s a

Іди! Здіймися в вищі сфери!

Він за тобою піде вслід.

D o c t o r   M a r i a n u s

(молиться, павши ниць)

Душі, повні каяття,

Ось вам рятівниця,

До блаженного життя

Певна провідниця!

Світлий сонм тебе віта

У чеканні дива;

Діво-мати пресвята,

Будь нам милостива!

C h o r u s   m y s t i c u s

Яви минущого

Нам ніби сняться;

То — символ сущого,

Де сни здійсняться,

Де все урочеє

Діє й живе;

Вічно жіночеє

Нас туди зве[273].

Finis[274]

Післямова

ДОКТОР ФАУСТ. «ФАУСТ» ҐЕТЕ. «ФАУСТ» МИКОЛИ ЛУКАША

I

Знаний режисер Ейзенштейн за своїм і національним, а також інтелектуальним походженням — питоме дитя германської культури. Всіх її епох і напрямів. Річ не лише у тому, що рідною мовою мистця була німецька: рідною для нього була сама стихія німецької культури з її невпинним і невтомним інтересом до всієї процесуальності світу цього, до його розвою і його тяглості.

Отож, у своїй ролі педагога, коментуючи студентам той розвій, професор московського кіновишу Сергій Ейзенштейн показував там німецьку, за його словами, «давно облюбовану гравюрку XVI сторіччя», що на ній мандрівник-чернець тамтого часу заглядає — аж за край всесвіту.

Тая німецька «гравюрка» при всій наївності своєї композиції — то ніби оптично узагальнена заставка, чи не геніальне візуальне «мотто» до всієї духової (а зрештою і подієвої) суми згаданого століття.

І не лише німецького, а й усього європейського.

Власне, ново-європейського.

То була доба, коли