Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Національна ніч ніби тривала-продовжувалася.
А проте українське слово у тому перекладі вже було звільнене. Під патронатом «таємного радника Європи», як колись Богдан-Ігор Антонич назвав Йоганна Вольфґанґа Ґете. Це слово тут усамостійнилося-суверенізувалося задовго до відповідних суто суспільно-історичних процесів.
Йдеться при цьому не лише про історію українського (власне, новоукраїнського) перекладу. Поетичного й іншого. Йдеться про саме українське слово, про його вікову драму і трагедію, подолану українським мистцем якраз у його перекладі трагедії німецького мистця.
…Колись ленінсько-сталінський нарком Чичерін (який у відому епоху доволі-таки «посприяв» продовженню української бездержавності), відправляючи свого дипломата до масариковської Чехословаччини, попереджував його: «ви побачите, наскільки ще недавно чехи були виключно селянською масою без буржуазії та інтелігенції».
Большевицький сановник не дуже-то перебільшував: тубільні за походженням городяни й інтелігенти у тій країні донедавна були поспіль германізовані. Так само як у нас — чи не поспіль зросійщені?
Отож, національно автентичною залишалася — «виключно селянська маса». А чому б і ні?
Українська селянська маса впродовж століть і століть зберігала національно-мовний тезаурус, попри всі не-українські авантюри і аватари тутешніх еліт. Зберігала, попри пістрявість привнесених сюди чужою політичною волею кордонів, попри неуникну власну діалектальну пістрявість.
Отож, рано чи пізно те безбереге українське мовне море повинне було зустрітися з сильною національною художньою волею, яка й спрямувала його стихії у ті чи ті художні річища, «канонічні» чи там не-канонічні. Так і постало у своїх художніх формах українське літературне народництво, від Котляревського, від харківських романтиків, а потому Шевченка, до їхніх останніх спадкоємців. Що у них аж підкреслене естетично-індивідуальне безвідмовно-органічно поєднувалося з родовим — з чуттям тих мовних стихій. Чуттям, рівним геніальності.
Тесленко. Васильченко. Григір Тютюнник.
«Народ-языкотворец» (вислів Маяковського) тут зустрівся з індивідуальним «аранжуванням» його мовного й іншого досвіду. Передовсім саме у просторах його мови.
Але ж межі цього досвіду неуникно-історично мали розширюватися. І відповідно мали побільшитися також обсяги самої мови, семантичний її виднокруг.
Шевченко задля цього з дивовижною майстерністю використав церковнослов’янську, фонетично — і не тільки — «українізуючи» її.
Свої особливі засоби задля того розширення мали Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Леся Українка.
Усе це було ніби надбудовою над народною мовою, особливою, але здоровою ін’єкцією до її складу.
Були, зрештою, ще й інші способи до створення спільної мовної картини національного буття.
Скажімо, Михайло Коцюбинський у славнозвісній своїй повісті «із селянських настроїв», спостерігаючи їх на Чернігівщині, замість тамтешніх поліських діалектизмів, озвучив ті «настрої» подільською говіркою…
Отак українське літературне слово і готувалося до подальшої, гіпотетичної, естетично особливо переконливої майбутньої фіксації і народного, і світового буття — у всій їхній цілісності.
…Склалося, одначе, так, що всі ті мовнотворчі зусилля української літератури по тому були брутально призупинені знавіснілою історією — XX: євразійський тоталітарний догмат приступив до нещадного усунення із будь-яких текстів цієї літератури будь-якої реальної семантики того століття. Будь-якої реальної його дійсності. Підмінивши ту дійсність її симулякром. Її імітацією, сервільно узгодженою з усемогутнім тоді догматом.
Йдеться не лише про нечувану в літературній історії тутешню тиранію цензури чи «редактури». Йдеться про справжню літературну катастрофу, що її автентичні масштаби, схоже, ще й сьогодні далеко не зовсім осмислено-виміряно. Український літературний процес, — кількісно доволі розлогий — був відчужений від автентичного, немістифікованого відтворення реальності. Будь-якої…
Отож, можна зрозуміти критика, який у розпалі тієї міфологізації довколишнього світу, сказав одним духом з приводу вітчизняного «міського» та «колгоспного» роману: романи ці — брехня в один мільйон слів…
Але ж сама мова продовжувала жити! Але ж, принаймні, згадана сільська маса, ця критична маса аж нуклеарної сили національного мовного процесу, продовжувала спілкуватися по-українському. І на бібліотечних полицях залишалася-таки літературна класика цієї мови — всі її попередні індивідуальні версії.
Це грандіозне мовлення десь та повинно було зустрітися з непідробною і не сфальшованою семантикою людського буття — знов-таки за посередництва сильної художньої волі.
І зустрілися всі вони — у царині перекладу. Поетичного й іншого.
Система, внаслідок своєї питомої бюрократичної сліпоти й глухоти, не відразу здогадалася, що цей переклад — то чи не єдиний залишок української культурної тожсамості.
Тож не зачеплений ще згаданим централістським терором, який люто нищив будь-яку іншу літературну самостійність, український переклад так чи інакше, але продовжував цю самостійність. Зрозуміло, що пізніше, на схилку і без того сумнівної «відлиги» і на початку так званого «застою» система про це здогадалася. І поліційно спохопилася.
Але то — пізніше. А тепер про цю художню волю, про її носія.
Микола Олексійович Лукаш (1919–1988) — явище, яке нині видається абсолютно унікальним не лише в українському контексті, а й в усьому світовому часі.
…Для розуміння цього явища, схоже, не зайве згадати зворушливу легенду про сімдесят (чи сімдесят два?) толковників, що на прохання царя Птоломея Філадельфа з’явились до нього зі своїми перекладами Старого Заповіту (так звана «септуагінта», «переклад сімдесяти»). Микола Олексійович же особисто, власноруч, подав величезний масив перекладів пізнішої «біблії», біблії новоєвропейської літературної класики «Від Боккаччо до Аполлінера» (скористаємося тут назвою його посмертної збірки). Від перших сплесків цієї класики аж до її великого поетичного епілогу у тепер уже минулому столітті.
Часова, жанрова, стильова, зрештою сама географічна амплітуда доробку Лукаша аж вражає. Проза і поезія. Відродження, романтизм і недавній «авангард». Боккаччо. Сервантес. Лопе де Веґа. Бернс. Ґете. Шіллер. Гайне. Гюґо. Верлен. Рембо. Флобер. Міцкевич. Рільке. Тувім. Лорка. Мадач. Ендре Аді. Аттіла Йожеф. Безруч. Волькер. Працював Лукаш і над перекладами «Пісні про Нібелунґів», барокового Ґріммельсгаузена, ба навіть японських середньовічних поетів. Зрозуміло, що ця номенклатура далеко не повна: часто-густо зіниця великого майстра ніби мимохіть зупинялася на вже зовсім екзотичних авторах і текстах, аж до наївної чужинецької солдатської пісеньки чи… одного-єдиного рядка італійця Умберто Саби. Зате ж якого!
Лише зовні таке багатство перекладів, така їх «септуагінта», — виконана, однак, однією творчою особистістю! — справляє враження якогось смакового імпресіонізму, нібито надміру примхливої селекції. Аж ніяк! Насправді перед нами чи не вся літературна мапа Європи, позначена тими великими іменами — у всій їхній цілісності-співдружності.
Так, Лукаш не любив канонічних форм, але літературний канон Європи, Західної і Середньої, він віддав у своїх перекладах — у всій його смисловій повноті. Віднайшовши для кожного із цих імен відповідний йому стильовий та інший
