Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Народ повинен був теж зазирати — у ті розпечені історією стихії. Адже вони вже зачіпали його безпосередньо. Принаймні, бурхали у всій своїй ексцентриці на його очах. Подивованих тією ексцентрикою.
Отак народ — німецький народ — і скомпонував свою «фаустіану», свою народно-міфологічну версію біжучої історії, всієї у ній спазматики. На неймовірні ситуативні гіперболи останньої він, отже, відповів своїми гіперболами. Саме міфологічними.
Отож, семантично, світоглядно найбільш відповідними тій спазматиці.
У своєму діагностично геніальному інстинкті цей колективний автор-міфотворець і здогадався узабезпечити геніальний сюжет друком, цією, за тих умов, компенсацією за швидку тоді вже ерозію недавньої (точніш, саме давньої) і такої важливої ознаки міфу як його нормативність, себто його обов’язкова всеприсутність.
Народ-міфотворець — якраз напередодні остаточної руйнації великих форм міфотворення — встиг своєчасно закарбувати в друкарському шрифті (котрий, фігурально кажучи, ще не встиг охолонути після того, як його відлив Йоганн Гуттенберг) отой свій гіперсюжет…
Далі Європа неминуче пішла вже шляхом «індивідуації», себто вже саме індивідуальних версій великого міфу.
Від згаданого Марло до згаданого ж «Доктора Фаустуса» Томаса Манна.
Але перше друковане слово про доктора Фаустуса — німецько-народне слово, — відкриваючи і національну, і світову «фаустіану», постає у ній не лише як літературний, а й ідеологічний феномен колосального світоглядного значення.
Оте «слово» вгадало те, що стало першозмістом усього подальшого Нового часу. А ось тепер і часу Новітнього. Біжучого. Вгадало у тематичних, сюжетних, композиційних конфігураціях «народного» словотвору. Вгадало у всій системі провідних у ньому образів — абсолютно відповідних усьому тому, що наскрізним чином і понині проходить-сповнює той Час.
…Популярна свідомість ниньки аж загіпнотизована іншими пророцтвами іншого доктора із того ж сторіччя. Мішеля Нострадамуса. Який безперестану звідтіль посилав у своїх «центуріях» прогностичні сигнали майбутньому (себто нам з вами) — про ті чи ті, скажімо так, «інциденти» у ньому. А відтак оскільки «новочасна» історія поспіль складається із безлічі різного роду інцидентів, великих і малих катастроф, то майстерна полісемія, хитра многозначність пророцтв-центурій придворного лікаря чи не галюцинаторно, але ж зовсім як у наївній «прогностиці» карточного чи там циганського ворожіння «збігається» з подієвими контурами тих чи інших наших нещасть.
Але ж насправді автентичною прогностикою майбутнього, ніби світоглядною його перфокартою виявилася, як тепер уже належить визнати, саме германська фабула про загадкового германського ж інтелектуала, про німецького доктора, який безупину «заглядав-через-край»…
А вслід за ним відтак — і вся подальша Європа. Весь Новий час у всьому своєму цивілізаційному обсязі. Аж до часу Новітнього. Себто до нинішнього постмодерністського злободення, яке тільки те й робить, що зазирає за будь-який край… Будь-яких предметів, явищ, будь-якої подієвості.
Тільки робить це, сказати б, ніби позіхаючи… Від своєї нігілістичної втоми чи просто нудьги.
Що ж. Лихоманку давньої фаустівської допитливості, схоже, нині вже збуто. Нині вже призабутий і сам героїчний характер, сам неймовірний тонус героїчного ж фаустівського тексту, палка фізіологія палкої його спрямованості.
Отож, Фауст — це ніби персона-матриця європейського розвою! Так само, як і пізньоєвропейського, нинішнього його ступору, від’ємна його людина-одиниця. Ключ до багатьох дверей континентального дому. І давніх, і навіть новітніх.
У зв’язку з цим прояснюється і справжній характер Фаустового пакту з демонічною стихією, пакту, що так вразив його сучасників.
Розпочнімо з того, що ми живемо в добу всепроникливого, але водночас вже ніби і впорядкованого, вочевидь інституалізованого знання. І спеціального цехового, і популярного.
Загадки світової речовини нині без особливої патетики розшифровуються в обладнаних для того місцях і середовищах, а по тому потрапляють і на «дисплей» масової свідомості. Нікого і нічим там особливо вже не дивуючи. А то й взагалі не вельми цікавлячи.
Фаустове ж сторіччя перебувало у зовсім іншому психологічному вимірі, аж унікальному в обсязі людського досвіду. Йдеться не просто про інтерес доби до тих чи тих «цікавинок» (термін епохи). Сторіччя це заглядає за край світу зовсім з іншої причини.
…Так звані «темні сторіччя» (Середньовіччя), всупереч тому — оптично і не тільки — образливому епітету, насправді вибудували залиту сліпучим космічним світом Абсолюта, Господаря світу, на диво впорядковану, наскрізь прозору модель універсуму. Один із головних архітекторів тієї світоглядної будівлі, святий Тома Аквінат, за словами одного його коментатора, аж «молився Ясності»…
…Впала чи поруйнувалась ота будівля! І світ одразу ж став не просто не-світлим, непрозорим. Він став і грізно таємничим, ніби якимось лабіринтом (образ, який відтак стає вельми поширеним символом). І відразу ж тодішню людину аж струшує лютий гносеологічний азарт, палке епістомологічне намагання — розгадати ті загадки.
Доктор Фауст — уособлення того пізнавального темпераменту епохи, його найбільш густа персоніфікація: згаданий азарт по вінця переповнює його.
І необхідно веде до спілки з демонічними силами, які і мають прояснити йому структуру цього відтак «наскрізь непрозорого», до краю загадкового світу. «Фауст, — йдеться у «народній книзі» про нього, — забажав проникнути і вивчити всі «основи неба і землі». Адже попередні «основи» того й другого вже лежали у світоглядних руїнах, а «небо» і «земля» відтак постають у вигляді колосальної енігми, загадкового лабіринту, закутаного в пітьму, і щойно емансипована європейська свідомість з особливою пристрастю намагається щось та розгледіти у тій пітьмі.
Астрологія ще не стала астрономією; алхімія ще не стала хімією; «ельдорадо логіки», як пізніше назвали пізнавальні засоби часів десь того ж Томи Аквіната, викликає повсюдну недовіру; а водночас — як же тій свідомості хочеться дізнатися про згадані «основи»!
Отак в особі Фауста вона і звертається за «науковою» та іншою поміччю до демонічних сил, до гаданих їхніх всесилля і всевідання.
Взагалі-то людина зроду-звіку, передовсім ще у часи поганства, шляхом різних магічних операцій, намагалася перетворити оті сили на свого асистента, «замолити» їх. Від доби найдавнішої обрядовості до недавньої гуцульсько-карпатської переконаності, що чорта можна зробити своїм наймитом, аби тільки не шкодувати для нього молока й цукру…
Фаустів же пакт — то щось зовсім іншого, раніше небаченого у цій прагматичній народній демонології: демонське потрібне йому як компетентний носій автентичної інформації про світобудову…
Наша сучасність, геть потомлена тепер уже неозорими огромами цієї інформації, схоже, що не в змозі оцінити всю неймовірну напругу Фаустової жадоби справжнього, немістикованого, як нині кажуть «реального» знання — і всю глибину ситуативної метафори того пакту, що у ній вповні віддзеркалена та жадоба, вся та напруга.
Разом з тим, сама оця метафора, як і все інше в ту епоху, теж зазирає-за-край. А власне
