Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете

Понад безоднею в задумі

Звисає скель стрімчастих ряд,

Клекочуть хвилі в сяйнім шумі,

Гримкоче грізно водоспад;

Налита соком деревина

До неба тягнеться, струнка —

І скрізь любов, любов єдина,

Що все це творить і плека.

О, як тут грозяно і буйно —

Двигочуть скелі, бір тремтить!

А глянь — вода вже тихоструйно

Любенько далі дзюркотить,

Зрошає миролюбні доли;

А блискавок жахні вогні

Оздоровляють видноколи,

Спаляють сопухи чадні.

Це все — провісники любові,

Її всесильний, творчий рух…

В її полум'яній обнові

Прокинься, мій схололий дух!

В кайдани пристрастей закутий,

Зболівся, змучився ти вкрай…

Втамуй, о Боже, біль мій лютий

І серце ласкою осяй!

P a t e r   s e r a p h i c u s[265]

(середня сфера)

Що там грає-виграває

В світлій хмарці ранковій,

Що з-за бору випливає?

То маленьких духів рій.

Х о р   б л а ж е н н и х   н е м о в л я т

Батьку любий! Де ми? Хто ми?

І куди нам путь лежить?

Ми нічого не свідомі,

Тільки знаєм: щастя жить!

P a t e r   s e r a p h i c u s

Опівночі ви вродились,

В зеленочку відцвіли;

Батько-мати там лишились,

Вас же ангели взяли.

Ви зближаєтесь сміливо —

Той, хто любить, вас притяг;

Та — щасливі! Не були ви

На крутих земних путях.

Щоб освоїтися з ними,

В очі досвідні ввійдіть[266]

І моїми — як своїми —

Наоколо поглядіть.

(Сприймає їх у себе).

Ось дерева, гори-кручі,

Онде бистрень клекотить,

Прямовисно вниз летючи,

Щоб дорогу скоротить.

Х о р   б л а ж е н н и х   н е м о в л я т

(зсередини)

Все тут грізне і зловісне,

Хоч і повне красоти…

Вже нам острах серце тисне,

Любий, добрий, відпусти!

P a t e r   s e r a p h i c u s

В вищі сфери підійміться,

Ростучи там без кінця,

Наскрізь силою пройміться,

Що виходить од Творця.

В оболоні ефіровій,

Духом благісним натхненні,

В вічнім сяєві любові

Вічно будете блаженні.

Х о р   б л а ж е н н и х   н е м о в л я т

(в'ючись круг найвищої вершини)

Взявшись за руки,

Побожний хор створім,

Врочисті звуки

У небеса знесім!

І нелукавим

Вірмо словам:

Той, кого славим,

Явиться нам.

А н г е л и

(ширяють у вищій атмосфері, несучи безсмертну частину Фауста)

Далося нам із лиха пут

Шляхетний дух розкути:

Стремління вічне й ревний труд

Сподобляться покути.

Любов одвічная над ним,

Пильнуючи, витає,

І сонм святих псалом [у виданні Фоліо 2003 р. — «псалмом»] гучним

Прибулого вітає.

М о л о д ш і   а н г е л и

Ці троянди, дар покутний

Грішниць, що страждають щиро,

Тут явили чар могутній —

Довершили подвиг віри:

Врятували скарб душевний.

Де кидали ми ті квіти,

Упадали пекла діти;

Вже не злобу — смуток ревний

Відчували вражі духи;

У Диявола самого

Серце мліло, повне скрухи.

Торжествуймо перемогу!

П о в н і   а н г е л и

Як тяжко нам нести

Ці земні лишки,

Святої чистоти

Тлінні домішки!

Дух до матерії

Приріс там щільно,

Зняти тепер її

І нам невільно.

Міцний зв'язок єдна

Єство подвійне,

Вічна любов одна

Його роздійме.

М о л о д ш і   а н г е л и

В'ється імлистий круг

Понад горою,

В нім ми вчуваєм рух

Звинного рою.

Хмарки світлішають,

В них вже виднішають

Діти блаженні,

Вільні від зéмних бід,

В весен новітніх цвіт

Преображенні.

Хай же і ця душа

З гроном ясним руша

В радісний літ,

В сфери священні,

У горній світ!

Б л а ж е н н і   н е м о в л я т а

Радо приймаємо

Духа сповитого,

В ньому вбачаємо

Ангела скритого.

Пелен земних розрив —

Мука остання:

Вже він достиг, дозрів

До раювання!

D o c t o r   M a r i a n u s[267]

(в найвищій, найчистішій келії)

Вгору здіймають дух

Обрії чисті…

Хором звершають круг

Світлі невісти.

Чий то з зірок вінок

Злотом яскриться?

То ж серед тих жінок

Неба цариця!

(В екстазі).

О владичице, молю,

Хай у неба сині

Тайну благісну твою

Я побачу нині.

Що плекав у грудях муж

Ніжно і суворо,

Ти прийми, як принос душ,

Як любов-покору.