Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете

Зрештою, неможливо бодай частинно відреферувати все це інтелектуальне і драматургічне багатство. Але виявилося, що можливо його перекласти — українською.

Що мав зробити для цього перекладач? Передовсім він, метафорично кажучи, повністю, аж до найдальших вітчизняних лінгвістично-географічних меж, розгорнув мовний сувій України. Всю немалу мапу її «сигнатури». Від Карпат до Слобожанщини. Від київсько-полтавського її, ще й досі застиглого канону до ще більш рухомих стихій південноукраїнського спілкування.

Словник Лукашевого перекладу — то ніби тезаурус чи не всього українського мовного ресурсу. І золотий його запас, і ніби вже призабуте, ніби зовсім давні «словникові холодини», які насправді тут вибухають несподіваними семантичними сюрпризами, горять, ніби мовними жаринками.

Так само несподівані синтаксичні конструкції. Так само ніби теж призабуті і просто забуті, але ж вони теж тут оживають за питомими законами якоїсь особливої мовної анамнези (пригадування). Набувають невідпорного значення тих або тих — абсолютних смислових сигналів.

До того ж український «Фауст» — це ще і мовний степ, на якому просто-таки буяють «префіксальні» та «флективні» стихії, котрі вщерть переповнюють українську як жодну іншу. Їхня гнучкість, їхнє зазвичай зичливе, дозволене, не-догматичне ставлення до індивідуального мовлення тут, у гросмайстра, який абсолютно володіє всією тією лінгвістичною обрядовістю і так віртуозно (і саме недогматично) розпоряджається нею, постає дивовижною художньою картиною — «іншомовним» дзеркалом, яке щонайпереконливіше віддає німецьку картину смислів, перипетій, колізій німецької ж трагедії.

І серед іншого, теж рухома «акцентологія» Лукашевого шедевру. Яка ніби аж грається з давньою динамікою українських наголосів, з їхньою особливою, сказати б, комбінаторикою, котрі незрідка творять уже художній не стільки ефект, скільки афект. Оглушливий.

Створений українським мистцем оцей незвичайний мовний концерт чи «килим», рішуче зітканий з безлічі лексичних, граматичних, синтаксичних, фонетичних та інших можливостей, нагромаджених і, всупереч усім історичним нещастям, збережених у згаданому лінгвістично-географічному просторі, постає не лише як «переклад-у-собі» (перефразуючи відомий німецький філософський термін), а й як «метамова» чи ж «післямова» до всієї книги новоукраїнського красного письменства — від Котляревського і далі аж до тих трагічних її авторів, які залишили цей світ десь тоді, коли у ньому з’явився цей митець…

Микола Лукаш уповні використав нагромаджені тим письменством мовні скарби. Приміром, його переклад у необхідних випадках, коли семантика має грати на пониження, а то й навіть приниження певних персон чи колізій — аж резонує (у необразливому значенні) «котляревщиною»: антипатетикою, пародійними «мінусами» тих персон-колізій, представленням їх, сказати б, карнавальним «навиворіт».

І тут переклад знову вибухає «чуттєвою», підкреслено матеріальною компрометацією тієї чи іншої патетики. А Лукашів Мефістофель — то вже зовсім акробат на мовній арені такої компрометації…

Але ось перекладачеві вже потрібні саме патетичні мовні ряди, патетичні лексеми-узагальнення, якісь ледве чи не абстракції… Що ж, якщо це «поезія серця», то тут у пригоді стає український пісенний фольклор. До краю насичений такими узагальненнями. Але ж є для цього і призабутий скарб українського письменства — переклади Пантелеймона Куліша, а особливо — шекспірівські…

Та, зрештою, перекладач не обходить і всю іншу мовну суму національного. І усного, і писемного, і, зрозуміло, друкованого. Включаючи, зрозуміло, «Кобзар». Що у ньому геніально була продовжена перша робота над мовно-національною самоідентичністю.

Як бачимо, переклад Лукаша — це і продовження цієї роботи, і її, так би мовити, особливе резюме. Що посеред усіх незліченних національних нещасть тих часів нагадувало у вкрай зраненому-поруйнованому домі національного буття про інший, попри всі ті нещастя, «дім буття». Про мову. Мову дивовижної сили, дивовижної енергетики. І от — нездоланності у тих нещастях.

Водночас твір цей — саме переклад. Він у режимі своєї жорсткої естетичної волі і дисципліни орієнтований на інший текст. Та ще й такого рівня і класу….

Колись видатний італійський митець П’єр-Паоло Пазоліні (серед інших своїх занять — ще й поет-перекладач) так сказав про кіносценарій: це структура, яка хоче стати іншою структурою.

Що ж. Переклад — це структура, яка з усіх своїх художніх сил прагне стати ніби не «іншою», а саме такою ж структурою. Себто всі зусилля перекладача відповідно мають бути спрямовані до відповідної подоби, до тієї першоструктури…

І тут Микола Лукаш не має собі рівних. Принаймні на всесвітній полиці «фаустових» перекладів. У жодному разі не понижуючи заслуг тих десятків і десятків ентузіастів (включаючи вище згаданих Івана Франка, де Нерваля — чи от Ніколая Холодковського та Бориса Пастернака), відзначимо: український переклад Миколи Лукаша з надзвичайною достеменністю шукає і, як правило, віднаходить гранично точний стильовий, а також світоглядний відповідник кожній сцені, кожному епізоду германської трагедії.

І останнє (зрозуміло у межах цих нотаток). Те, що по суті, вже не підлягає точній інтерпретації: «музичною рікою» плине Лукашів переклад, «музичною рікою»…

І ось при читанні його перекладу (що йому колись дорікали — за надмірну «архаїзацію») у пам’яті зринає окрім безберегої музичності волинської «Лісової пісні», ще один шедевр «волинської» ж зустрічі архаїки і абсолютного модерну: героїчний дебют, — по суті, нашого земляка, — Ігоря Стравінського. Який геніально поєднав різночасові полюси музичної культури… Давнє, дуже давнє — і нове, аж новітнє.

На багатьох ділянках Лукашевого перекладу діється щось дуже схоже. Тільки, ясна річ, у просторі слова.

Українського слова.

Яке свого часу тут проспівало — своїми засобами — німецьку пісню пісень Європи.

Але ж ніхто не скаже, коли воно проспіває — останню?

Вадим Скуратівський

2013

Додатки

«ФАУСТ» ҐЕТЕ В ПЕРЕКЛАДІ М. ЛУКАША

Замітки на полях рукопису

Кожне покоління перекладачів, інакше кажучи — кожна епоха прочитує великі твори світової літератури по-своєму, спираючись на свій соціальний досвід, на розвиток своєї національної мови, стан поетичної культури і т. д. Проте приходить час, коли конче повинен з’явитися переклад геніального твору, що пережив би свою епоху так само, як пережив свою добу оригінал, і на довгі роки став би зразком, що задовольняє смаки усе нових і нових поколінь.

Щоб такий переклад з’явився, треба, крім особистої обдарованості перекладача як умови першої і обов’язкової,