Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете

Як так чинитиму — все царство роздарую.

Дія п'ята[256]

ВІДКРИТА МІСЦЕВІСТЬ.

М а н д р і в н и к

Ось він, тінявий, привітний

Холодок од лип старих…

По мандрівці довголітній

Знов потрапив я до них!

Ось хатина та гостинна,

Що скитальця прийняла,

Як його на цю містину

Вергла з моря хвиля зла.

Де ж господар, господиня,

Люди щирі, помічні?

Чи ж моє благословіння

Їм продовжує ще дні?

Чи ж у всьому мають вдачу,

Чи живуть в теплі, в добрі?

Чи побачу, чи віддячу?

Вже й тоді були старі…

Б а в к і д а[257]

(древня бабуся)

Тихше, тихше, гостю милий!

Цить! Дідуня не збуди!

Довгий сон старому сили

На короткі дасть труди!

М а н д р і в н и к

Ой, це ж ти, бабусю люба,

Що з дружиною колись

Вдвох мене од смерти-згуби

Рятувати піднялись!..

Ти, Бавкідо, одходила

Потопельника тоді…

Увіходить   д і д.

Філемон! Ти скарб мій сміло

Видер з пащі злій воді!

Вздрів ваш вогник я в тумані,

Вчув ваш дзвоник крізь борвій.

Вам завдячую, кохані,

Тільки вам, рятунок свій.

Хай же ще раз подивлюся

Я на хвиль морських розмай;

Поклонюся, помолюся —

Серце повне через край!

(Іде вперед по дюні).

Ф і л е м о н

(до Бавкіди)

Приготуй вечерю живо;

Подаси в садочок нам…

Він же хай дивує диву,

Хай чудує чудесам.

(Стоячи побіч подорожнього).

Подивися: там, де хвилі

Грізно били з краю в край,

Там сади вже посадили,

Нарядили справжній рай.

Не під силу вже старому

Рятівниче ремесло…

Але що мені по тому —

Море далі одійшло.

Пан умілий, челядь сміла

Рили рів, гатили гать;

Де царила моря сила,

Стали люди панувать.

Глянь — навкруг сади, городи,

Ниви, села, хутори…

Та ходімо до господи,

Сонце вже надвечори.

Мерехтливо мріє далеч —

То вітрила майорять,

Поспішають в гавань на ніч,

Як пташки в гніздо летять.

Море синьою стягою

Ледве мріється здаля,

Де не глянь, перед тобою

Скрізь видніється жилля.

В САДКУ

При вечері утрьох.

Б а в к і д а

(до мандрівника)

Чом сидиш, мовчиш думливо?

Чом нічого не їси?

Ф і л е м о н

Хоче знати він про диво,

Ти ж йому розповіси?

Б а в к і д а

Диво дивне, що й казати,

Я не стямлюся й сама,

Та якесь химерувате —

Знать, добра у нім нема.

Ф і л е м о н

Ні ж бо! Цісар в займанщину

Берег цей оддав йому,

І герольд на всю країну

Просурмив про це в сурму.

Де взялись на узбережжі

Зразу шатра, курені,

Далі замок, мури, вежі

І сади кругом рясні.

Б а в к і д а

Вдень, бувало, дарма праця,

Як ті люди не пихтять;

А вночі вогні іскряться,

Вранці глянь — готова гать!

Жертв упало тут немало,

Ніччю — крики, зойки, шквал…

Море полум'ям хитало…

Вранці глянь — готов канал.

Ох, безбожник він, завида,

Вже й на наше зазіха…

Од непевного сусіда

Недалеко до гріха.

Ф і л е м о н

Він же нас до себе кличе:

Скільки хоч землі бери!

Б а в к і д а

Бійся моря, чоловіче,

І не кидайся гори!

Ф і л е м о н

Ну, ходімо до каплиці,

Поки захід не погас,

Подзвонити, помолиться —

Бог старий не зрадить нас!

ПАЛАЦ

Просторий розкішний сад, широкий, рівно виведений канал.   Ф а у с т,   старий, аж древній, ходить, думає.

Б а ш т о в и й   Л і н к е й

(в рупор)

Сідає сонце; до причалу

Човнів несеться батова:

Останнім жваво до каналу

Байдак великий заплива.

Не гнуться щогли в нім добротні,

Грайливо мають прапорці,

На нім досвідчені й зальотні

Щасливо маються плавці.

На дюні дзвонить дзвін.

Ф а у с т

(жахається)

Проклятий дзвін! Він невлічимо,

Мов зрадний стріл, у серце б'є!

Усе моє перед очима,

А за плечима б то чиє?

Бринить у нім злорадність хижа,

Що всякій владі межі є:

Отой липняк, та вбога хижа,

Та церківця — то не моє…

Радніший я туди податься,

Та грізно тінь чужа встає;

То сіль в очу,