Скляний слимак - Мілорад Павіч

Дівчина посміхається, загадково. Давид бере запальничку.

ДІВЧИНА: Якщо тричі черкнеш, сповниться твоє бажання!

Давид черкає вперше. Світло розливається по столі, осяває кімнату.

ДІВЧИНА: Черкни ще раз. Треба тричі.

Давид черкає вдруге.

ДІВЧИНА: Ще раз.

ДАВИД (кладе запальничку): Не варто, моє бажання й так не здійсниться.

ДІВЧИНА: Здійсниться, ще й як.

Дівчина починає цілувати Давида. Любовна сцена. Після любовного акту обоє лежать.

ДІВЧИНА: Ти справді так мене жадав?

ДАВИД: Так, вже чотири тисячі років.

ДІВЧИНА: Знущаєшся.

ДАВИД: Ні, я згадав.

ДІВЧИНА: Згадав?

ДАВИД: Так. Я архітектор. Через будівлі, які люблю, які знаю чи проектую, пробилася до мене крізь камінь одна згадка… Тому-то й ти пригадуєш.

ДІВЧИНА: Що?

ДАВИД: Моє ім’я. Наприклад, я справді колись, чотири тисячі років тому, звався Сенмут. Будував храми для тебе.

ДІВЧИНА: Для мене?

ДАВИД: Так, кілька тисячоліть тому ти владарювала над Єгиптом. Була царицею обох Нілів. Звалася Хатшепсут. Єдина жінка-фараон. Вела війни за країни, в яких виробляли пахучі олійки й любила косметичні тіні «Атлантида — блакить». Я був твоїм придворним будівничим і кохав тебе ще тоді. Але ми не були коханцями. Стали ними щойно цього вечора. Чекали на це чотири тисячі років.

ДІВЧИНА: Вигадуєш.

ДАВИД: Якщо не віриш, поглянь на картинки в цій книжці, яку я змушений був украсти зі своєї колишньої бібліотеки. Приніс її для тебе. Це ти. Музей у Каїрі має три твої кам’яні погруддя, а один сфінкс у Геліополісі має твоє обличчя.

ДІВЧИНА: Неймовірно. Та Хатшепсут справді схожа на мене.

ДАВИД: Та не схожа вона на тебе.

ДІВЧИНА: А на кого?

ДАВИД: Ти є Хатшепсут. А це я, Сенмут. У позиції, яку й тепер деколи люблю займати. У позиції кубика.

ДІВЧИНА: А кого тримаєш на руках?

ДАВИД: Твою дочку, яка справді звалася Ніферуре. Вона не була моєю дитиною. Була дитиною твоєю і твого брата, який водночас був і твоїм чоловіком, а пізніше і твоїм убивцею. Успадкував твій трон як фараон Тутмос Третій. Я був змушений служити йому і бути його коханцем. І мене він убив.

ДІВЧИНА: Чи є в цій книжці і його портрет?

ДАВИД: Звичайно. Як і ти, належав до вісімнадцятої династії єгипетських володарів.

Дівчина скрикує.

ДАВИД: Упізнала його, хіба ні? Так, то є Чоловік у чорному пальті, в якого, як тобі здається, ти вкрала запальничку.

ДІВЧИНА: Що ти кажеш? Хіба я не вкрала її?

ДАВИД: Ні. Він підлаштував, щоб ти її вкрала, аби тебе знову вбити.

ДІВЧИНА: Вигадуєш.

ДАВИД: Не цього вечора. Зараз я все бачу. Це не запальничка, а пекельна машина. Якби я черкнув ще раз, ми злетіли б у повітря разом зі слимаком і цим будинком. Тому нам краще позбутися запальнички! (Кидає її в глядацький зал).

ДІВЧИНА: Ми б не злетіли в повітря.

ДАВИД (здивовано): Звідки знаєш?

ДІВЧИНА: А звідти, що і я тепер дещо пригадую. Хіба не розумієш? Якщо твоя єгипетська оповідка правдива, тоді Чоловік у чорному безпечний для нас. Все вже відбулося. Він вже вбив нас, і вдруге не може. Не існує на світі такого, щоб можна було вбити тебе двічі. Нема на світі такого… (дивиться на годинник) крім того, він спізнився. Перейшло за північ. Тепер уже Різдво, на Різдво родиться, а не вбивається. Христос рождається, Сенмуте!

Дівчина скрикує. Чути дзвінок у двері. Дівчина скрикує знову.

ДАВИД: Не відчиняй.

ДІВЧИНА: Це не він. Це хтось, що приходить як різдвяний гість. Відчиню. Це Різдво, тож не можу не відчинити дверей різдвяному гостеві.

Давид і Дівчина підходять до дверей. Дівчина боязко відчиняє двері. Входить Чоловік у чорному пальті. Давид і Дівчина злякано відсахнулися.

ЧОЛОВІК У ЧОРНОМУ ПАЛЬТІ: Слава Богу, що знайшов вас. Де запальничка? Я ледь не вмер зі страху, щоб ви не черкнули тричі… Збився з ніг, шукаючи вас… Цей прилад коштує сотні тисяч.

ДАВИД: Викинули запальничку (показує через плече на публіку).

ЧОЛОВІК У ЧОРНОМУ: Направду? (Перестрашено звертається до глядачів). Важливе повідомлення! Увага! Небезпечно для життя! Предмет, який вам кинули, не запальничка. Це зброя особливого призначення. Її вибухове наповнення активізується після третього послідовного запалювання. Прохання до того, хто знайшов пристрій, негайно його віддати! (Сходить у глядацький зал і підходить до того, хто знайшов запальничку — однаково: фіктивний він чи ні; забирає в нього запальничку й повертається на сцену, тримаючи запальничку високо в руці, скидає пальто, дає його Давидові і гепається у фотель, тримаючи й далі запальничку в руці).

Давид чіпляє пальто на вішак і краде з нього люльку.

Пан у чорному хапає зі столу різдвяного калача.

ЧОЛОВІК У ЧОРНОМУ ПАЛЬТІ: Вмираю з голоду! Різдвяний калач, то ж для різдвяного гостя? От я і є вашим різдвяним