Скляний слимак - Мілорад Павіч

Дивиться на чохол, на якому щось написано.

ДАВИД (читає вголос): «ЯКЩО МЕНЕ ТРИЧІ ПІДРЯД ЗАПАЛИШ, ЗДІЙСНИТЬСЯ ТВОЄ БАЖАННЯ».

Давид різко позапихав речі в кишені.

Вулиця.

Ранок перед Святвечором. Вулицею йде група дивно вбраних акторів-колядників. Співають колядки. Люди зупиняються і слухають їх.

Поміж інших зупиняється і Давид. З іншого боку знаходиться Чоловік у чорному лакованому пальті, помічає Давида й одразу подає акторам знак, підкликаючи їх до себе.

ЧОЛОВІК У ЧОРНОМУ: Ви вмієте носити звізду?

АКТОРКА: Залежно чию…

ЧОЛОВІК У ЧОРНОМУ: Таж я питаю, чи можете грати виставу, яка називається вертеп? Шопка, батлейка, чи як там ще її називають!

АКТОР: Звичайно, можемо. Але вертеп грають на Різдво, а сьогодні щойно Святвечір. Сьогодні маємо репетицію, готуємося до завтра.

ЧОЛОВІК У ЧОРНОМУ: Тоді проводьте репетицію тут. Гроші даю вам наперед.

Роздає їм гроші та шепоче акторові на вухо, киваючи головою на Давида.

ЧОЛОВІК У ЧОРНОМУ: Отримаєш ще, якщо взнаєш, де він мешкає.

АКТОР (звертається до Давида): Пане, чи не бажаєте, щоб ми прийшли до вас завтра з вертепом заколядувати? Де ви мешкаєте, пане, де ви мешкаєте?

ДАВИД (відходячи): Ніде не мешкаю.

Чоловік у чорному йде геть. Актори розходяться. Давид на вуличній розкладці купує тьмяно-синю торбину та кладе до неї нічну сорочку.

Вулиця святково прибрана до Святвечора та Різдва.

Крамниця білизни.

Давид входить і швидко говорить.

ДАВИД: Я прийшов, панночко, щоб вибачитися. Вчора я вас надурив, а це негарно. Я не маю дружини й не хотів купувати нічної сорочки. Я хотів вас побачити в нічній сорочці. Вона вам так пасувала, що я цієї ночі не міг заснути. Ледь дочекався, щоб відчинилися крамниці, і купив вам на подарунок таку ж нічну сорочку, яку ви вчора приміряли.

Давид нічну сорочку в синій торбині дає Дівчині. Вона всміхається, витягаючи її.

ДІВЧИНА: Це не така ж, ця нічна сорочка — третього розміру.

Давид гепається у фотель, викритий.

ДАВИД (у відчаї): Чи можна вас принагідно запитати? Часом не тут у вас я забув один пакуночок, загорнутий у червоний папір?

ДІВЧИНА: Пакуночок, загорнутий у червоний папір? З бантиком?

ДАВИД: Так, так.

ДІВЧИНА: О, хто може те знати, молодий пане? Що тільки люди по крамницях не забувають! Ви б не повірили. Ми все це збираємо докупи й віддаємо господині. Після свят повертайтеся й питайте її… Але зараз я вас дещо запитаю. Що робите, коли на Святвечір почуваєтесь самотнім? Чи є спосіб невідчутно зникнути з цього світу?

Давид спантеличено дивиться на Дівчину.

ДАВИД (збентежений): Чи ви мали колись дочку? Давно… Перед багатьма, багатьма роками.

ДІВЧИНА (тихо): Маєте на увазі, чотири тисячі років тому? Можливо, мала, але тепер її не маю. І тому я на свята залишаюся сама.

ДАВИД: Сама?

ДІВЧИНА (тихо продовжує): Не бажаєте прийти на Святвечір до мене, щоб її побавити?

ДАВИД (стрепенувшись): Кого?

ДІВЧИНА: Таж ту дочку, якої я не маю. Ось вам моя адреса. То сьогодні ввечері.

ДАВИД: З великою радістю. (Йде, зупиняється в дверях і каже, наче про щось довідався). Я знаю її ім’я.

ДІВЧИНА: Чиє?

ДАВИД: Таж тієї дочки, якої не маєте. Звалася Ніферуре.

Давид виходить, Дівчина дивиться вслід йому. Бере повернену нічну сорочку третього розміру, нюхає її, посміхається і повертає її до коробки, з якої була вкрадена.

ДІВЧИНА (наспівуючи): Ніферуре, Ніферуре…

Квартира Дівчини.

Солома розкидана по кімнаті. Чути дзвінок у двері. Давид входить, несе пляшку світлого ігристого вина та зелену торбинку, гарно перев’язану золотистим шнурочком. Дівчина пропонує йому сісти. Стіл сервірований до вечері. Обоє трохи збуджені.

ДАВИД (дивлячись на вишукані наїдки на столі): Їжа — це наче інший секс.

ДІВЧИНА: Що ти маєш на увазі?

ДАВИД: Нічого не маю на увазі. Це назва однієї жіночої книжки. Там написано, що тепер небезпечно їсти, так само небезпечно, як займатися коханням.

ДІВЧИНА: Справді? А чому?

ДАВИД: Через хвороби.

ДІВЧИНА: Правду кажучи, мене більше лякає в коханні нагуляти дитину, аніж хвороба. Довше триває. Тому на Різдво