Звільніть золоте лоша. Ковзанка - Лаура Синтія Черняускайте

Лікар поспіхом накидає пальто й виходить. Проходячи повз Пса, плескає його за вухом.

ЛІКАР (до Пса): Злізай геть із дивана! Невихований собака!

Пес зістрибує долі, оббігає навкруги диван, бачить, що Лікар вийшов, знов застрибує на диван.

ПЕС: Нічого собі! Задрипаного дивана шкодує! У вітальні мого господаря ще й не такий стоїть, зі справжньої шкіри, з сальону. Хоч має людина чим пишатися.

Похмурий Чоловік наливає собі коньяку, вмащується поруч зі Псом і задумливо погладжує йому шию.

ЧОЛОВІК: Хороший песик, хороший.

ПЕС (гордовито): Ясно, що хороший.

ЧОЛОВІК: Що сказав? Бровко?.. Так тебе звати?

ПЕС (ображено): Ну ні, ви лишень послухайте! Шановний, поглянь на мене уважніше й поміркуй, чи може пес, що має такий респектабельний вигляд, називатися Бровком? Що? То ось, я... гм... (Міркує, закотивши очі вгору.) Боніфацій. Як і мій предок шляхетної крові, земля йому пухом, його величність різеншнауцер Боніфацій перший.

ЧОЛОВІК (недбало): Вибачте, дійсно, я це белькнув, добре вас не роздивившись... Урешті, яка різниця. Боніфацій, то Боніфацій. Однак, на мою думку, для собаки таке ім’я занадто довге.

ПЕС (ластиться): Ви можете кликати: Боні, Боні, Боні!

ЧОЛОВІК: Дякую. Не думаю, що прийдеться.

ПЕС: Шановний, ви — невиправний песиміст. Хоча, з біди... Я погодився би брати вас за господаря.

ЧОЛОВІК (здивовано): А цього я не побажав би й ворогу.

ПЕС. Маєте ворогів?

ЧОЛОВІК (хмурнішає): Як це сказати б. Якщо минуле можна назвати ворогом... Сьогодні трапилася дивна річ. На вокзалі сіло біля мене дівча, зовсім ще дитина, а вже з животом. Воно говорило такі речі... Таке ми промовляємо лише пошепки і зрідка. Я бачив це дитя вперше в житті, а воно поводилося так, наче ми були давні знайомі. Це мене несамовито налякало. Дівчина все говорила, говорила про події, що трапилися колись давним-давно. Вона витягувала з моєї голови думки, яких ніхто, окрім мене, не міг знати... І тоді трапилося чудо...

Позаду дивана, за спиною Похмурого Чоловіка з’являється Дівча й затуляє йому долонями очі. Світло на сцені згасає, їх освітлює лише промінь прожектора.

ЧОЛОВІК: Які ніжні, знайомі руки... Елено? Це ти?

ДІВЧА: Тсс, сиди спокійно. Тобі не можна мене бачити.

ЧОЛОВІК: Елено, де ти пропадала стільки років?

ДІВЧА: Літала, літала, літала... Я облетіла весь світ, бачила багато міст, людей, щасливих і нещасних... Інколи прилітала тебе провідати, надіялася змити втому в потоках твоїх думок... Утім твої думки такі чорні, коханий. Вони чорні й незрячі, мов ті паровози, запах яких ти так жадібно втягуєш у себе. Тобі не вдасться знайти мене на вокзалах. Можливо, на одному з них залишилося моє тіло, але чим тепер стало це тіло? Те саме тіло, яким зачарований ти надовго осліп. А пам’ятаєш, як солодко було колись заблукати в оманній імлі пристрасті?

ЧОЛОВІК: Так. Так, Елено.

ДІВЧА: Чи уявляєш мене інакшою?

ЧОЛОВІК: Ні.

ДІВЧА: Проте зараз я інакша.

ЧОЛОВІК: Це неможливо. Ти не змінилася. Ти — мій янгол, моя муза і моє очікування.

ДІВЧА: Чого чекаєш?

ЧОЛОВІК: Тебе.

ДІВЧА: Але я так часто прилітаю тебе відвідати. Ти сидиш у затемненій квартирі й не впускаєш жодної світлої думки. Я наближаюсь до тебе близько-близько, дихаю прямо на твоє заклякле серце, освітлюю кожну щілину твого єства, пещу, розмовляю з тобою, однак ти нічого не чуєш... Ти заблукав у темряві своїх думок, коханий. Вона темніша навіть за оселю, в якій ти щодня у пітьмі шукаєш на дотик ліжка.

ЧОЛОВІК: Електрику відімкнули, Елено. Я живу, мов пес.

ДІВЧА: Про це я і хочу спитати: куди зникло світло, коханий?

ЧОЛОВІК: Не свари мене, Елено. Хоч ти не свари. Коли ти зникла, моє життя розсипалося на дрізки. Я був неготовий до такої втрати. Ти маєш рацію, пристрасть мене виснажила, я став уразливим. Я розсипався, мов іграшкова машинка, а деталей досі не можу зібрати до купи. Головні з них десь загубилися. Елено, мені подобається вважати, що це ти їх забрала з собою.

ДІВЧА: Не хвилюйся, тепер я тут. І ти такий, як був колись...

ЧОЛОВІК: Дозволь поглянути на тебе.

ДІВЧА: Очима ти мене не побачиш.

ЧОЛОВІК: Чому?

ДІВЧА: Надто рано.

ЧОЛОВІК: Але де мені шукати тебе, Елено? Де ти буваєш? Хто не дає мені обернутися?

ДІВЧА: Надто рано, надто рано, коханий. Тобі випало на долю довге життя й інші люди. Не гай часу, не хворій минулим. Заповни рухом свої думки. Нехай вони котяться хвилями, немов океан. Десь там буду і я, але легенька, як тінь, мов невагоме передчуття минулого. Такою мене запам’ятай, коханий.

Лунає дзвінок у двері.

ДІВЧА: Прощавай, тебе кличе життя.

ЧОЛОВІК: Елено, побудь іще.

ДІВЧА: Прощавай, прощавай.

Знов запалюється світло. З’являється Гарна Пані.

ДІВЧА: Добре, що ви повернулися, ми на вас чекали. Сідайте, доктор зараз надійде.

ПАНІ: Знаєте що, цього разу я здебільшого до вас... А хто це такий? (Недовірливо зиркає на Чоловіка.)

ДІВЧА: A, це ж брат доктора, він свій. Ви кажіть, кажіть.

ПАНІ: Як я розумію, ви у скруті. Скільки часу ще залишилось?..

ДІВЧА (кладе руки на живіт): Це станеться дуже скоро.

ПАНІ: Знаєте, коли я вас побачила — раптом подумала... Це був би ідеальний вихід для всіх... Ви шукаєте, де переночувати? Отож ходімо до мене. Та й узагалі, живіть у мене, скільки ваше серце побажає, а до пологів, то зовсім без жодних розмов, без ніяких... Я знайду найліпшу приватну клініку, не пошкодую грошей, щоб під час пологів про вас дбали найліпші спеціалісти. Дитинко, ви мені просто як з неба зійшли. Я все віддам, нічого не пошкодую, любитиму, як власну доньку... А коли народиться малюк, я піклуватимуся про нього ще дужче, розумієте? Віддайте його мені... Ви сама подумайте, вам іще зарано виховувати дітей. У вас попереду ціле життя, різне там кохання, навчання — усе ще попереду. Ваша сім’я, як я зрозуміла, не задоволена таким... станом речей, чи не так? Можливо, у вас узагалі її нема? В іншому випадку ви не просили б допомоги в чужих людей. Я не лізтиму вам у душу, але тільки прошу все зважити, спокійно подумати й усвідомити, що дитинці буде однозначно ліпше в мене.

ДІВЧА: Це не дитинка, а золоте лоша, і я не можу його вам віддати. Воно не належить мені.

ПАНІ: Лоша?.. Золоте?.. Зовсім розум затьмарився бідолашній... Це від нервового напруження...

Похмурий Чоловік виринає з глибоких роздумів. На