Звільніть золоте лоша. Ковзанка - Лаура Синтія Черняускайте
ПЕС: Що він говорить? Чи не про тебе?
ДІВЧА: Не гавкай.
АПОЛЛІНАР: Хоч куди пішов би я, повсюди запах гімна тягнеться слідом... Гидко такий сморід в себе втягувати, задуха мордує, але до чого тільки не звикає людина. Коли корова чи свиня навалить, то запах лайна такий солодкавий, запашний, парує, мов лука на світанку. Станеш у таке босоніж, а відчуття — немов удома: тепло по жилах розливається, здіймається по стегнах до серця, тече в голову...
ПЕС (захоплено): Філософська натура!..
ДІВЧА: Цить! Будь чемний!
АПОЛЛІНАР: Лихо ти, лишенько! Це від мене чи від вас так тхне?.. Хоч носа затикай! Я ж у суботу в лазні парився... Соромно поміж людей потрапити, ще подумають: щось не так... Де те дівчисько, соромота литовського села? Без грошей, без рукавичок у таку холоднечу. Зате зі здоровим животом... Вітання, пане, чи не бачили вагітної дівчини? (Виходить слідом за уявним перехожим.)
ПЕС: Гав, він говорив про тебе!
ДІВЧА: Це дядько. Бідолашний, повернувся розшукувати мене, купу часу на мене змарнує...
ПЕС: Тобі щастить. Мене ніхто не шукає... Якщо хочеш знати, це не я покинув господаря, а він мене. Ось так.
ДІВЧА: Песику ти мій...
ПЕС: А знаєш, що? Гайда повернімося до твого дядька разом. Мені близький його стиль мислення, на дозвіллі могли б пофілософствувати... Га?
ДІВЧА: Маленький, у нашому селі й без тебе вже три шавки бігають. Окрім того дядько — індивідуаліст, він розмовляє лише з собою. Думка інших його не цікавить. Особливо, коли той інший — собака.
ПЕС: Хочеш мене образити?..
ДІВЧА (міркує): Хочу захистити від... психологічної травми.
ПЕС: Від чого? Від... псих... псих... псих... (Не може вимовити.)
Обоє лопають від сміху.
ПЕС: Але ви, люди, таких слів попридумували...
ДІВЧА: Ага, сьогодні я почула ще кумедніше... Зачекай... A! Си-ту-a-ці-я! (Лягають від сміху.) Уявляєш? Хоч ляж отут і вмри!
ПЕС: А як тобі моя «гарм-o-o-o-нія», я нещодавно вивчив...
ДІВЧА: А «дядько Аполлінар — індивідуаліст»? Ха-ха-ха!
ПЕС: Філософ!
ДІВЧА: Телескоп!
ПЕС: Педофіл!
ДІВЧА: Хто це?
ПЕС: Депутат-педофіл зранку дудлить ноотропіл!
ДІВЧА: Годі, вже досить!.. Я вмираю!.. Годі, не сміши!..
Вони заспокоюються, обоє лягають на землю і споглядають небо.
ДІВЧА: Бачиш зірку?
ПЕС: У мене короткозорість.
ДІВЧА: Уперше зустрічаю короткозорого собаку.
ПЕС (дражниться): А ти взагалі собаку колись бачила?
ДІВЧА: Ясна річ!
ПЕС: То знай: усі ми такі. Не маю жодного уявлення, яка та зірка з вигляду.
ДІВЧА: Це така сяюча крапочка.
ПЕС: Наче мастка блоха?
ДІВЧА: Так, тільки не стрибає. Зірки рухаються так поволі, що неозброєним оком навіть і не побачити. Тому нам здається, що вони просто висять на одному місці, й усе.
ПЕС (замріяно): Гав, якби всі блохи були такими повільними... Що там довбеться у твоєму животі? (Прикладає вухо.)
ДІВЧА: У моєму животі кóпається лоша. Воно тішиться, що незабаром ми з ним зустрінемось і зможемо разом гасати по безкінечній луці, там, де його батько пірнув у мене. Ми житимемо від блискавки до блискавки, а я пахнутиму своїм сином, а син — мною. Я приведу його до грушки-дички, і там він питиме молоко з моїх грудей, що сяятиме білизнóю. Там ми з ним розмовлятимемо, будемо зрозумілі одне для одного й одночасно — нескінченні. Коли він виросте великим і сильним, я приляжу на його спину, міцно обійму його шию, і ми разом пустимося навколо земної кулі через міста, пустелі й моря... А всі й далі житимуть, як і жили до того, усі нас позабувають — яке щастя!
ПЕС: Холоднішає.
ДІВЧА: Ти маєш хутро.
ПЕС: Я маю блохи, які те хутро проточили... Придумай щось, бо помру.
ДІВЧА: Не помреш.
ПЕС: Помру. Навмисно помру. З принципу.
ДІВЧА: Соромно таке казати.
ПЕС (глузує): Гав, аж згоряю від сорому.
ДІВЧА: Я, здається, знаю, куди ми можемо піти. Але ти поспішай, бо ще запізнимося, а той чоловік украй пунктуальний.
ПЕС: А він розумний?
ДІВЧА: Не знаю, але добрий, і це напевно.
ПЕС: Ліпше був би розумним.
ДІВЧА: Швидше, швидше.
ПЕС: Я ж не експрес. У мене свій стиль.
ДІВЧА: Який іще свій стиль?
ПЕС: Поспішати так, щоб хвіст не випередив голови. Гав?
ДІВЧА: Гав!
Сцена 6
Кабінет Лікаря. Звучить класична музика. Лікар лежить із заплющеними очима на дивані й сьорбає коньяк. Лунає дзвінок у двері.
ЛІКАР: Відчинено! Хай йому грець!..
Входить Гарна Пані.
ПАНІ: Це знову я. Ви мене проклянете.
ЛІКАР (розгублено): Години прийому вже завершилися.
ПАНІ: Я знаю. Просто йшла повз, мій дім тут зовсім поруч. Побачила у вікнах світло і раптом згадала, що моя рукавичка залишилась у вас... Правда, я про це згадала ще вдень, але не мала змоги повернутися... Отож.
ЛІКАР: Справді, я зовсім забув про вашу рукавичку. Ви пальці не відморозили? Дарма не повернулися вдень, має бути справедливість: ви мені монету, я вам — рукавичку.
ПАНІ: Авжеж. Погляньте в кишеню свого пальта.
ЛІКАР: Ага, ось вона. Згорнулась у клубочок, пустунка.
Гарна Пані збуджено натягує рукавичку на руку.
ПАНІ: Вона на вигляд якась завелика. Бачите, як сповзає вниз по руці?
ЛІКАР: Поспішаєте?
ПАНІ (з істеричною ноткою в голосі): Ні, не зовсім. По-правді, зовсім не поспішаю... Вам навіть важко уявити, як я зовсім не поспішаю, докторе. А ви, я бачу, релаксуєте?
ЛІКАР: Як би це сказати... Я зазвичай після роботи теж нікуди не поспішаю. Я полюбляю усамітнення й тишу, а мій дім...
ПАНІ: ...надто не схожий на те, що ви полюбляєте.
ЛІКАР: Частково. Тут ніхто не тривожить мого спокою. Хороша музика, зручний диван, щоб голову притулити... Мені подобається обміркувати день, що минає, і заглянути в завтрашній.
ПАНІ: Ви ще заглядаєте в майбутнє?
ЛІКАР: А що в тому поганого? Вам не цікаво знати, якими справами заповните кілька прийдешніх днів?
ПАНІ (з досадою): Це неважко вгадати.
ЛІКАР: Мені таке планування надає відчуття безпеки.
ПАНІ: Ілюзію безпеки.
ЛІКАР: Я так бачу, що ви все знаєте.
ПАНІ: А я бачу, що ви вже розігрілися. Коньячок?..
ЛІКАР: Скуштуєте?
ПАНІ: Не відмовлюся.
