Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
А це пішов на підслух, признаюсь:
Два мудреці між себе щось говорять
І про природу безнастанно спорять.
Хотів би я все до кінця почуть —
Відома ж їм буття земного суть;
То й я нарешті, може, взнаю,
Що, власне, я вчинити маю.
М е ф і с т о ф е л ь
Ти дій завжди на власну руч.
Бо де заводиться привиддя,
Там для філософа угіддя.
Він їх натворить ще з десяток,
Щоб показать ума достаток…
Лиш блудячи до правди знайдеш ключ.
Родиться хоч — родись на власну руч.
Г о м у н к у л
Чом не чинить, як радять мудрі люди?
М е ф і с т о ф е л ь
Ну що ж, лети! Побачимо, що буде.
(Розходяться різно).
А н а к с а г о р[196]
(до Фалеса)
То на своєму ти стоїш несхибно;
Яких тобі ще доказів потрібно?
Ф а л е с
Покірна хвиля волі вітерка,
А від скали крутої утіка.
А н а к с а г о р
Вогнем земним гора ця спорядилась.
Ф а л е с
Первінь життя в волозі зародилась.
Г о м у н к у л
(між ними)
Ведіть мене, уми ясні,
Кортить родитися й мені.
А н а к с а г о р
Скажи, Фалесе, бачив ти коли,
Щоб води в ніч таку скалу звели?
Ф а л е с
Живу природу ув одвічнім русі
Ні день, ні ніч не замикає в прузі,
Все певним ладом створює вона,
Насилля і в великому не зна.
А н а к с а г о р
А тут не так! Плутона пал огненний
І дух Еола, в вибухах шалений[197],
Землі старої розпороли кору
Й на рівняві піднесли миттю гору.
Ф а л е с
А що нам далі, зрештою, провадить?
Гора — горою, що кому те вадить.
Це спір такий — аби прогаять час
Та нудить тих, хто вислухає нас.
А н а к с а г о р
Вже на горі кишать тубільці —
Там мірмідонці в кожній щілці,
Дактилі, карлики, мурашки —
Все запопадливі комашки.
(До Гомункула).
Ти до великого не рвавсь,
За склом одлюдником ховавсь.
Коли кохаєшся у владі,
Будь за царя отій громаді.
Г о м у н к у л
А як Фалес?
Ф а л е с
Я б не хапавсь;
З малими змалієш навіки,
З великими й малий — великий.
Поглянь! Он хмара журавлів;
На той народ впаде їх гнів —
То й на царя були б у злобі.
Ось, пазуристі, гостродзьобі,
Вони обпали дробину,
Несучи згубу всім жахну.
Того пігмеї й заробили,
Як мирних селезнів побили,
Бо з душогубства вироста
Жорстока, невблаганна мста.
За кров пролиту вірні друзі
Катам одплатять по заслузі;
Не допоможуть їм щити,
Не захистять списи і стріли;
Мурашки трупом гору вкрили,
Дактилі врозтіч — хто куди.
А н а к с а г о р
(по паузі, урочисто)
Донині я уславлював Гадес[198],
Тепер звернусь угору, до небес…
Ти блáгісна, ти дóбрісна,
Трийменна і триобразна,
Діано, Луно, Прозерпіно![199] —
Врятуй народ мій від загину!
Ти мрійно сяюча і сяйно мріюча,
Надійно знаюча і тайно діюча,
Безодню таємниць ти нам одкрий,
Явись без чар у моці віковій.
(Пауза).
То заклик допоміг?!
Мої слова
Вона вчува —
Природи зрушується біг.
Все ближче й ближче лине он
Богині круглий сяйний трон,
Кривавим відблиском багриться,
Росте безмірно — страх дивиться!
Спинись, кружало вогнезоре,
Ти знищиш нас, і землю, й море!
То правда, що чаклунський спів
Зухвалих фессалійських дів
Униз звертав твою дорогу
Ділам злочинним на помогу?
От світле коло потьмарилось,
Враз трісло, блисло, заіскрилось…
Який там гул, яке шипіння,
І гримотіння, й вітровіння!
Перед богинею впаду —
Даруйте! Я призвав біду.
(Падає ниць).
Ф а л е с
Що чулося, що бачилось йому?
Що сталося, ніяк я не дійму.
Я все сприймав не так, як він, інакше
Це ніч якась химерлива, однак же
Наш місяць так, як за старих часів,
Висить спокійно, де й висів.
Г о м у н к у л
Поглянь на карликів жилля —
Раніш там не було шпиля.
Я чув — гора аж застогнала,
То скеля з місяця упала
І причавила всіх як стій,
Байдуже їй, чужий чи свій.
А все ж велика творча сила,
Що, низом діючи й верхом,
За ніч одну звести зуміла
Гори скелястої огром.
Ф а л е с
Облиш те
