Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете

Це ніби непорочне зачаття:

Не народившись, маєш ти життя!

Ф а л е с

(стиха)

Іще одна є вада в цім дитяті:

Ніякої воно не має статі.

П р о т е й

Та це якраз йому на щастя,

Стать по бажанню нині дасться.

Чого тут довго мудрувать —

Ти мусиш з моря починать!

Там зачинається дрібнота,

Що ще дрібніших знай глита;

Росте, росте — і вироста

Все досконаліша істота.

Г о м у н к у л

В повітрі чуть живлющий запах брості,

Я плаваю в якійсь приємній млості.

П р о т е й

Так, правда, приязне маля!

А далі буде ще приємніше.

Ходім на заміль відціля,

Живлом там пахне ще таємніше.

Дивись, он перезва морська,

Ходім поглянемо зблизькá,

Ходім!

Ф а л е с

             І я піду туди.

Г о м у н к у л

Три духи йдуть на три лади.

Т е л ь х і н и   р о д о с ь к і[210]   підпливають на водяних конях і драконах, з Нептуновим тризубцем у руках.

Х о р

Нептуну ми гарний тризубець скували,

Щоб владно спиняв ним він хвилі зухвалі.

Як Зевс-громовержець гримає в перуни,

Нептун їм назустріч здіймає буруни,

Як блискавки в небі блискочуть між туч,

То й хвилі у морі клекочуть у ключ.

Що б'ється між ними в одчайнім змаганні,

Те згине, потоне в безодні, у хлані.

Тому-то сьогодні бог берло нам дав,

Щоб кожен на святі безпечно гуляв.

С и р е н и

Ви жерці ясного Феба,

Любленці денного неба,

Артеміду ми чтимо,

А привіт і вам шлемо.

Т е л ь х і н и

Прекрасна богиня нічного склепіння

Зичливо приймає і брату хваління,

На щасний Родос поглядає щомить,

Де вічний пеан Аполлону гримить.

Як тільки задніє — блищить його промінь,

Нас пестить і гріє живий його пломінь,

І гори, й оселі, і берег, і хвилі

У світлі веселім Огнистому милі.

Туман на наш острів закрався б дарма —

Сяйне лиш, війне лиш — туману й нема.

Згори Феб там бачить усі свої лики —

Юнак він і велет, лагідний, великий…

Ми першими в світі в країні своїй

Поставили бога в подобі людській.

П р о т е й

Нехай хизуються родосці!

Святому сонцю в високості

Кумири мертві — прах і дим.

Поставлять вражі остров'яни

Велике божище мідяне

Та й носяться не знати з чим.

А що ж їм справді удалося?

Стояв, стояв кумир-колóс,

А ледве в надрах затряслось —

Усе нанівець розплилося.

Та що й казать! Усе земне —

Нікчемне, хирне і дрібне;

В воді буйніш життя природи;

Замчить тебе на вічні води

Протей-дельфін.

(Скидається дельфіном).

                     Не бійся, сядь

Мені довірливо на спину!

Щасти нам, доле, цю дитину

Із Океаном поєднать.

Ф а л е с

Виконуй мудрую пораду —

Творися з краю і по ряду!

До дій швидких готовий будь!

Ти перейди всі вічні норми,

Перебери незлічні форми,

Бо до людини довга путь.

(Гомункул злазить на Протея дельфіна).

П р о т е й

Спрямуй свій дух в живу вологу,

Буяй в ній широко, розлого,

Зазнай життя до повноти.

Не квапся в вищі лиш одміни,

Бо вже як дійдеш до людини,

То далі нікуди іти.

Ф а л е с

Та непогано б кожному із нас

Буть справжньою людиною в свій час.

П р о т е й

(до Фалеса)

Та ти ж якраз таким і був,

Тому й свій час пересягнув;

Бо серед блідного привиддя

Тебе я бачу не одне століття.

С и р е н и

(на скелі)

Що за флер прозорий скраю

Коло місячне обвив?

Впізнаємо любу зграю

Білокрилих голубів.

Із Пафосу прилетіли,

До кохання запальні,

Бути свідками схотіли

Шаленистої гульні.

Н е р е й

(підступає до Фалеса)

Як людині подивиться,

То — проміння гра примхлива,

А у духа-ясновидця

Думка інша, справедлива.

Це — священні голуби,

Славний почет Галатеї,

Льоту навчені від неї

Із прадавньої доби.

Ф а л е с

Пристаю і я на те,

Що цей мудрий муж мовляє,

У природу він вселяє

Щось живе і щось святе.

П с і л л и   і   М а р с и[211]

(на морських биках, телятах і баранах)