Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете

Н е р е ї д и   і   т р и т о н и[202]

(як морські дивогляди)

Залунали дзвінко тони

На усі морські затони,

Добриніли аж до дна…

Ми покинули глибини,

Захист наш од хуртовини,

Зве нас пісня чарівна.

Для врочистої нагоди

Повдягали ми клейноди —

Злото, перли, самоцвіти

І намисто коштовите,

Безліч рідкісних окрас…

Ви скарби ті наспівали,

Як мандрівців чарували, —

Все те маємо од вас.

С и р е н и

Знаєм ми, що в синім морі

Риби грають на просторі,

Ходять вільно вшир і вглиб.

Ви вдягли коштовні шати,

Тільки ми б хотіли взнати,

Що значніші ви од риб.

Н е р е ї д и   і   т р и т о н и

Щоб ті сумніви розбити,

Нашу вищість появити

Вже й раніше ми могли б.

Браття, сестри, нумо, швидко,

Попливімо — буде видко,

Що значніші ми од риб.

(Пливуть геть).

С и р е н и

Де й ділися вмить!

Їх рій в Самофракію мчить,

І вітер сприяє плавбі.

Чого ж то тягне так звірів

До царства величних кабірів[203]?

Боги ті на всіх не походять,

Невпинно самі себе родять,

Незнані довіку й собі.

Стій на місці, стій,

Місяцю святий,

Щоб ще ніч потривала,

Щоб зоря нас не прогнала.

Ф а л е с

(на березі до Гомункула)

Тебе я до Нерея[204] поведу,

Уже його печера на виду.

Примхливий, впертий то старик,

На всіх і все бурчати звик,

І що не чинить людський рід, —

Усе йому не так, як слід.

Та він в майбутнє прозира,

Чимало робить і добра.

Тому-то в світі немала

Йому пошана і хвала.

Г о м у н к у л

Постукаймося, хай би що було!

Ачей вціліє і вогонь, і скло.

Н е р е й

Чи й справді людський голос я почув?

Одразу гнів у серці спалахнув!

Створіння ті богам рівнятись хочуть,

Хоч вище себе зроду не підскочать.

Мені б, як богу, вже спочить пора,

А все бажаєш доброму добра;

Та всяк, нарешті, власним робом ходить

І тим нанівець всі поради зводить.

Ф а л е с

А все ж тобі звіряємося ми,

Ти, мудрий діду, нас напоуми!

Цей вогник-чоловічок буде рад

Послухатись у всім твоїх порад.

Н е р е й

Порад! Чи з них було пуття в людей?

Розумне слово не для їх ушей.

Хоч своєум і напита біди,

Держиться він свого ума завжди.

Паріса ж я, як батько, всовіщав,

Щоб він чужої жінки не чіпав.

Як він зарвавсь до грецьких берегів,

Йому я все прийдешнє провістив:

Пожар, і дим, і звалища будов,

Жахну різню, пролиту морем кров,

Страшний суд Трої, ввічнений в піснях

Потомним дням на подив і на жах.

Та він не слухав осторог моїх,

Зробив як знав: — тож Іліон поліг,

Гігантським трупом в муках розпластавсь,

Орлам із Пінда[205] на поталу давсь.

Та й Одіссею я прорік в свій час

Цірцеї хитрість, Поліфема сказ[206]

І нерозсудливість товаришів…

А він таки по-своєму рішив!

По волі хвиль він довгий час носивсь,

Аж випадком в гостинний край прибивсь.

Ф а л е с

Так, мудрецеві прикро все те бачить,

Та хтось колись за раду і віддячить,

А золотник удячности завжди

Переважа невдячности пуди.

У нас поважна справа, не дурниця;

Цей хлопчик хоче так як слід родиться.

Н е р е й

Найкращий настрій ви зіпсуєте!

Мені сьогодні в голові не те:

Дочок Дорід я в гості запросив,

До мене прийдуть грації морів.

І сам Олімп — не тільки що земля —

Таких створінь повабних не явля;

Вони шугають, зграбні і знадні,

На водянім драконі чи коні,

З стихією зливаючись всуціль,

Мов ніжна піна на поверхні хвиль.

В перловій колісниці навзавід

Мчить Галатея[207], краща між Дорід;

Коли Кіпріда з Пафосу пішла[208],

Вона богині місце зайняла

І осягла по ній у спадок там

І колісницю, і престол, і храм.

Тож геть! Не хочу я цю світлу мить

Зненавистю і сварами тьмарить,

Йдіть до Протея[209]! Знає той стовид

І створення, і перетворень хід.

(Подався до моря).

Ф а л е с

Мабуть, ізнов порожняком повернем,

Бо той Протей удавсь собі химерним:

Його де стрінеш — він щезає вмить,

А й скаже що, то годі зрозуміть.

Та якщо конче хочеш раду мати,

То мусимо таки його спіймати.

(Віддаляються).

С и р е н и

(угорі на скелях)

Що здалеку там біло

Над хвилями замріло?