Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете

Скажеш, тут стоїть одвіку,

Але ми — наочні свідки,

Як вона постала й звідки.

Ще скаляться скрізь скали на горі,

А вже рости взялися чагарі,

Та сфінкс на те байдужливо погляне,

З святого місця зроду він не встане.

Ґ р и ф и

Злота стяжки, злота кришки

Крізь щілини аж жахтять.

Ви, мурашки-чіпконіжки,

Скарб той мусите дістать.

Х о р   м у р а ш о к

Аби де велети

Воздвигли гору,

Ви її встелете,

Мурашки, скоро…

В кожній тут щілочці

Скарбу багато,

В кожній тут жилочці

Набгом набгато.

Пильно обнишпормо

В кожнім куточку,

Золота вишпурмо

Всяк по шматочку.

Щоб не партолити,

Працюймо дружно:

Берімо золото,

Землі не рушмо!

Ґ р и ф и

Аби хто золото знайшов, —

Під наші пазури на схов!

Із-під таких кріпких замків

Іще не крадено скарбів.

П і г м е ї[190]

Ось і ми тут опинились,

Як — незчулися й сами;

Не питай, відкіль прибились,

Раз уже на місці ми!

Для веселої оселі

Кожен шмат землі згодивсь,

Показалась щілка в скелі —

Гульк! — і карлик уродивсь.

Карлик з карлицею в парі

Дбало в'ють собі кубло

І живуть, не знавши свари…

Чи і в раї так було!

Кращого й шукати годі,

Вже не підем відціля.

І на заході, й на сході

Щедра мати всім земля.

Д а к т и л і

Усе пішло від неї,

Як вивела пігмеї,

Вона й найменших сплодить

І рівню їм находить.

С т а р ш і   н а д   п і г м е я м и

В зручному місці

Станом ставаймо

І без користі

Часу не гаймо:

Поки спокійно,

Кузню збудуймо;

Будуть же війни, —

Зброї накуймо!

Рийтесь, мурашки,

Щирі комашки,

Щоб нам дістали

Різні метали!

А ви, дактилі,

Малі та смілі,

В купу складайте

Дрова і гілля,

Жар розгнітайте,

Паліть вугілля!

Г е н е р а л і с и м у с

Стріли і луки

Швидко у руки!

Плавають озером

Селезні козирем,

Дзьоб підіймають,

Часом помають

Гордо крилом…

Всіх їх побийте,

В пера повийте

Кожен шолом!

М у р а ш к и   й   д а к т и л і

Гноблять нас хижо,

Мучать тирани,

Наше залізо —

Нам же кайдани.

Ждемо ми спасу

Слушного часу.

І в і к о в і   ж у р а в л і[191]

Крики, зойки передсмертні —

Вороги немилосердні!

Лопіт крил, страшна яса

Устає під небеса.

Вже тих селезнів побили,

Що аж хвилі зчервоніли;

Ті потворні коротишки,

Товстопузі кривоніжки,

Хижаки, до крові ласі,

Рвуть їх пір'я на окраси.

Гей до нас, пернаті друзі!

В непохитному союзі

Захищаймо спільну справу,

Відомщаймо всіх по праву.

Хай скарає лютий гнів

Наших ницих ворогів!

(Курличучи, розлітаються різно).

М е ф і с т о ф е л ь

(на рівняві)

На півночі навик я до відьом,

А тут між духів чуюсь чужаком.

Нема як Блоксберґ — ніби рідний дім,

Ти знаєш всіх, і сам відомий всім.

Там Ільза вік на камені сидить,

І Гайнріх на своїм шпилі не спить[192];

Хоч дмуть на Еленд пельки Хропунів,

Там все стоїть десятками віків.

А тут ідеш, і хтозна-звідкіля

Беруться складки, брижиться земля.

По рівному я йшов, і, мов на зло,

У мене ззаду гору піднесло;

Воно не скільки там і висоти,

А сфінксів тих я можу й не знайти…

Долиною палають скрізь огні,

Навкруг снуються привиди чудні.

Ось ґроно краль примхливо-чарівне

Гука й тіка — приваблює мене.

Гайда до них! У кого сильна хіть,

Той повсякчас до насолод спішить.

Л а м і ї

(приваблюючи Мефістофеля)

Біжімо далі

В веселім шалі!

На хвилю станьмо,

Назад погляньмо…

Це ж насолода:

Той гріховода,

Старий, плюгавий

Та ще й кульгавий,

Летить за нами

Немов без тями.

Не раз спіткнеться,

Впаде не раз,

А все женеться —

Кортить до нас.

М е ф і с т о ф е л ь

(пристає)

Бодай вам грець! З Адама плем'я кляте

Привчилося чоловіків звабляти!

На старощах ізнов ума рішивсь…

Чи мало ж я іще у дурні шивсь?

І знаєш же, що шваль то непутяща,

Шнуровані, фарбовані ледаща,

Аби схопив котору навмання, —

Посиплеться зусюди порохня…

Назнався вже, набачивсь я задосить,

А свиснуть, стерви, — враз до танцю зносить.

Л а м і ї

(спиняються)

Стій! Він стоїть, задумався, поник…

Нум навперейми, щоб, бува, не втік!

М е ф і с т о ф е л ь

(рушає знов)

Вперед! Бо ще мене зашпорта

В тенета сумніву цілком;