Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете

Цілить, а не вбивать людей наставив,

І тим себе на всі віки прославив.

Навряд чи є ще хоч одна сивіла,

Щоб так, як Манто, пособить уміла;

Вона вже певно дасть такого зілля,

Що вилічить тебе від божевілля.

Ф а у с т

Не треба ліків! Розумом я світлий!

Хіба ж мій намір, як у інших, підлий?

Х і р о н

Не дай зневаги помочі святій.

Приїхали… Злізай мерщій!

Ф а у с т

Ти мчав мене по рінявій ріці,

Куди, скажи, прибились ми вкінці?

Х і р о н

Отут, поміж Олімпом і Пенеєм,

Стялись колись Емілій[185] із Персеєм;

За царство неосяжне йшла в них пря,

І переміг громадянин царя.

Дивися вгору! Бачиш, на вершині

Видніє храм у місячнім промінні.

М а н т о

(марить всередині храму)

Від тупу кінських ніг

Гуде святий поріг;

То півбоги серед ночі.

Х і р о н

Це ми!

Розплющуй лиш очі!

М а н т о

(прокидається)

Вітаю! Ти таки сюди.

Х і р о н

Твій храм на місці, як завжди.

М а н т о

Блукаєш, як раніш, невтомно?

Х і р о н

Ти все сидиш сумирно, скромно,

А я все мчусь, як той Пегас.

М а н т о

Я все сиджу, хай мчиться час.

А це хто?

Х і р о н

             Ночі цеї вир

Йому душевний збурив мир;

Гелени хоче цей шалений,

І, щоб добутися Гелени,

Удався він оце до мене;

Йому полікуватись випада.

М а н т о

Люблю, хто неможливого жада.

X і р о н   уже помчав далеко.

М а н т о

Ходи сюди і радуйся, причинний:

Цей темний хід веде до Прозерпіни;

Там під горою, в хмурій глибині,

Вона все жде на знаки потайні.

Туди вже раз Орфея я водила;

Не розгубись, як він[186]… Сміліш до діла!

(Спускаються вглиб).

НА ГОРІШНЬОМУ ПЕНЕЇ

Як раніше.

С и р е н и

Гей у хвилі, у Пеней!

Поринаймо, виринаймо,

Любим співом потішаймо

Тих зневірених людей!

Без води нема пуття!

Линьмо всі в Егейське море,

Там потоне всяке горе

У відрадощах буття!

Землетрус.

С и р е н и

Потекла вода назуспіт,

Берег рветься — тріскіт, лускіт,

Затрусилася земля,

Дим із глибу мов стріля…

Утікаймо! Живо, живо!

Не к добру те дивне диво…

З нами в море, любі гості,

На широкі широкості!

Хвиля грає там шумливо,

В берег плещеться грайливо,

Місяць сяє там подвійно,

Тихоструйно, ніжномрійно;

Там — свобода і краса,

Тут — тривога і труса.

Хто розумний, утікай!

Жаху сповнений цей край.

С е й с м о с[187]

(бурчить і гримає в глибині)

Знайте силу землетруса!

Раз плечима ще упруся

І нагору продеруся —

Хто ж подужає спинить?

С ф і н к с и

Що за прикра двиганина,

Осоружна хитанина,

Безнастанна трусанина,

Гуркотнеча безупинна, —

Як же нам те все терпіть!

Тільки сфінкси сіли стекло,

Їх не зрушить з місця й пекло.

От склепіння пнеться вгору,

Хто ж то править за підпору?

То ж той самий велет сивий,

Що колись під час бурхливий

Острів Делос здвиг із хвилі

Для Латони-породіллі[188].

Мов Атлант, він м'язи пружить,

Все здвигає, рушить, крушить,

Підіймає купи мулу,

Рінь і твань, глейку гамулу,

Ґрунт і персть, пісок і глину…

Так розложисту долину

Поперек він розбуяв —

І знічев'я гору сп'яв.

Ось колос той мускулястий

Камінь тирить, щоб покласти

На підмур'я до споруди,

У землі іще по груди;

Ну, та далі він не піде,

Сфінкси тут — рости вже ніде.

С е й с м о с

Я сам-один воздвиг цю гору,

Не може бути тут і спору:

Не мав би світ таких окрас,

Якби я не трусив, не тряс…

Чи то ж могли б велично звитись В небесну синь верхів'я гір,

Коли б я їх з землі не витис,

Щоб земнородним тішить зір!

В часи прадавні Ночі та Хаосу,

З титанами змагання ведучи,

Перекидав я Пеліон і Оссу[189],

І гори в нас літали, як м'ячі.

Ми довго так скажено пустували,

Коли ж та гра вкінець знудила нас,

Ми нап'яли ті дві гори зухвало,

Немов подвійну шапку, на Парнас.

Тепер живуть там світлі музи

І їхній зверхник Аполлон,

І сам Зевес у громовій потузі

Посів піднятий мною трон.

Отак, напружившись, з безодні

І нині гору я воздвиг.

І закликаю вже сьогодні

В нове житло жильців нових.

С ф і н к с и

Глянь на гору цю велику —