Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете

Огні дозорні скрізь палають червоно,

Земля мов дише кровію пролитою;

Принаджені такої ночі чарами,

Злетілися сюди всі міфи еллінські,

Проносяться від вогнища до вогнища

Або й сидять, казкові давні постаті…

Хоч місяць і щербатий, а розсяявся

Лагідно й світло, високо підбившися;

Примарні шатра чезнуть, ватри синіють…

А що це угорі за метеор такий?

Виблискує він кулею тілесною…

Живим запахло… Ну, тепер не випада мені

Підходить до живого, щоб не вшкодити —

Обтяжена я й так лихою славою…

Спускається… Надумалась — піду собі.

(Іде геть).

Угорі повітроплавці.

Г о м у н к у л

Облетімо ще раз колом

Понад блиски, понад хмари, —

Глянь, як там широким долом

Розгулялися примари.

М е ф і с т о ф е л ь

Вже й на півночі немало

Я набачився привидь, —

То і тут би випадало

З ними дружбу встановить.

Г о м у н к у л

Глянь, що тій довготелесій,

Що цибає так від нас?

М е ф і с т о ф е л ь

Нас уздрівши в піднебессі,

Налякалася нараз.

Г о м у н к у л

Та й байдуже, хай тікає…

Краще лицаря спусти;

Він же в цім казковім краї

Знов життя гада знайти.

Ф а у с т

(доторкнувшися до землі)

Ну, де ж вона?

Г о м у н к у л

                      Іще не знаєм,

Але напевно розпитаєм.

Між вогнищ, поки світ свіне,

Блукай, шукай, стлумивши подив;

Бо, хто до Матерів доходив,

Тому нічого не страшне.

Ф а у с т

Та я до того торгу й пішки!

А щоб не сталося замішки,

Хай кожен нарізно іде,

Чи де пригоди не знайде;

Коли ж нам треба буде знов зійтися,

Тоді, малий, заграй і засвітися.

Г о м у н к у л

Отак світити й грати буду!

Склянка заяскріла й задзвеніла.

Ідіть же всяк назустріч чуду!

Ф а у с т

(сам)

Де, де вона? Сказать іще несила…

Коли її земля ця не носила,

Коли її ця хвиля не гойдала,

То в цім повітрі річ її звучала!

У Греції я чудом опинивсь

І взнав те вмить, як тільки приземливсь

Ступивши, сонний ще, на ґрунт оцей,

Я сильним враз почувся, мов Антей[166].

Яких би див я на шляху не стрів, —

Обнишпорю весь лабіринт огнів.

(Подався вдаль).

НА ГОРІШНЬОМУ ПЕНЕЇ

М е ф і с т о ф е л ь

(никає туди й сюди)

Блукаючи поміж огнів, вивчаю

Й дивуюся тутешньому звичаю:

То зовсім голі, то вбрання нескромні,

Безстидні сфінкси, ґрифи безсоромні[167],

Скрізь волохату здибаєш принаду, —

Все світиться і спереду, і ззаду.

І наше плем'я не завжди етичне,

А не таке нахабне, як античне.

Надати б їм сучаснішого строю

Та модою помазати новою…

Які ж бридкі! Але ми тут гостями…

Вітаю вас, мої прекрасні дами!

І вам чолом, премудрі сиві гриви!

Ґ р и ф

(клекоче)

Не гриви — ґрифи! Не толкуй нас криво —

Ти кривдиш нас. Так часто етимолог П

учками слів нагонить просто полох:

Гризь — грижа — грізний — грузний — грубий — гробний.

Ряд слів подібний — нам же невподобний.

М е ф і с т о ф е л ь

Та можна ж інший ряд тут навести:

Ґриф — граф — грабіж — громадити — гребти.

Ґ р и ф

(клекоче й далі)

Спорідненість цих слів ми довели, —

Було ж за те й огуди і хвали!

Грабуй, греби дівчат, вінці, скарби!

Грабіжники — улюбленці судьби.

М у р а ш к и - в е л е т н і[168]

Річ про скарби — ми силу їх надбали

І поховали все в печери, в скали,

Та арімаспи[169] вислідили лаз,

Сміються, бач, — усе покрали в нас.

Ґ р и ф и

Дізнаємось ми, де вони, чекайте.

А р і м а с п и

Але не в цю святкову ніч.

А вранці вже хоч як шукайте —

Не знайдете, даремна річ.

М е ф і с т о ф е л ь

(розсівся між сфінксами)

Я враз освоївся з цим краєм

І розумію геть усіх.

С ф і н к с

Ми, духи, звуки видихаєм,

А ви утілюєте їх.

Та хто ти є — відкрийся перед нами.

М е ф і с т о ф е л ь