Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
В цім трухлім мотлоху, в цвіллі
Привілля химородній тлі.
(Одягає плащ).
Знов мантія на плечі впала;
Зіграю ще раз принципала…
Та що кому в пустім званні?
Шаноби хочеться мені.
(Сіпає дзвінка, що дзеленькоче розкотисто-пронизливо, аж стіни задрижали, двері повідчинялися).
Ф а м у л у с
(плентається по довгому темному коридору)
Що так страшно дзеленькоче?
Сходи, стіни — все двигоче;
Крізь мальованії шиби
Блискавки мигочуть ніби;
В стелю наче б'ють перуни —
Так і сиплються шпаруни,
І якась чудовна сила
Двері замкнені одкрила.
Леле! Велетень убравсь то
В старовинний одяг Фауста!
Владні зори, владні жести —
Я вже й ніг не годен звести…
Ні сховатись, ні втекти
Од такої жахоти!
М е ф і с т о ф е л ь
Ходіть сюди! Вас звати ж Nicodemus[158]?
Ф а м у л у с
Добродію! Воістину… Oremus.
М е ф і с т о ф е л ь
Облишмо це!
Ф а м у л у с
Мене ви взнали вмент!
М е ф і с т о ф е л ь
Та як не взнать — старий, а все студент,
Аж мохом взявсь! Отак і вчений муж
Звікує вік, учившися чимдуж,
Будує звільна картяну будівлю,
Але навряд чи виведе покрівлю…
От ваш учитель — той усе розчовп,
Професор Ваґнер високошановний,
Премудрості збирач непогамовний,
У вченім світі перший стовп.
Круг нього завше звідусюди
Юрбою стовплюються люди,
До краю спрагнені знання.
На кафедрі живий підручник,
Мов той Петро, небесний ключник,
Він рай і пекло відчиня.
Чи ж хто зрівняється з ним? Де там!
Він всіх і вся навік скорив
Непохибним авторитетом,
Він навіть Фауста затьмарив.
Ф а м у л у с
Е, ні, не так, хай пан мені дарує,
Учитель мій зовсім не гонорує
І вгору не несеться всує,
Бо скромність — то його благая часть.
Відколи муж великий щез непевно,
Він молить в Бога невтоленно й ревно
Повернення його, як визволу з нещасть.
І тут у Фаустовій кімнаті
Ніхто нічого не торка —
Вона господаря чека;
Я аж боюсь сюди вступати.
Та що нам зорі принесли?
Всі мури острах ніби стиснув,
Здригнулись двері, засув тріснув —
А то б і ви тут не були.
М е ф і с т о ф е л ь
А сам професор Ваґнер де?
Ведіть до нього, раз не йде!
Ф а м у л у с
Ох! Він суворо наказав
Його не одривать од справ.
На самоті він місяцями
Над чимсь працює до нестями.
То був між вченими чистій —
Тепер мов сажотрус який.
Замурзав кіптем носа й вуха,
Опух увесь — на жар все дмуха,
Кліщами, склянками бряжчить
І жде великого щомить.
М е ф і с т о ф е л ь
Невже ж мене він тут чеканням зморить?
А я б йому роботу міг прискорить.
Фамулус виходить. Мефістофель велично розсідається на кріслі.
Як тільки я на місце сів —
Ізнов знайомця онде бачу;
Та цей — з новітніх юнаків,
Зухвалий надто аж на вдачу.
Б а к а л я р[159]
(галасуючи, йде по коридору)
Двері настіж розчахнулись,
Сподівання ворухнулись,
Що в цім пилі та в цій цвілі,
В цій пустелі омертвілій,
У могилі цього дому
Не заскліть живцем живому!
Ції мури, ції стіни
Недалеко од руїни,
Та й склепіння це химерне,
Не підходьте, бо наверне!..
Я нестримний часто в шалі,
Але тут — ні кроку далі.
Що я нині тут узнаю?
А колись же, пам'ятаю.
Першокурсник жовтодзьобий,
Повен щирої шаноби,
Вірив блазням бородатим,
Їхнім вигадкам проклятим.
Що казали їм шпарґали,
Те й мені вони брехали,
Нісенітницям учили,
І себе, й мене труїли…
Як! Ізнов в півтьмі кімнати
Щось замріло бородате?
Як і кілька років тому,
Він сидить в плащі рудому…
Це ж той самий баламут,
Що мене морочив тут!
Він дурив мене зухвало,
Бо тоді я тямив мало,
А тепер я підкувавсь —
Не на того він нарвавсь!
Добродію! Як мутний Лети[160] плив
З-під лисини у вас не все ще змив,
То гляньте лиш — я ваш колишній учень,
Що переріс нуду шкільних напучень.
Я вас таким, як ви й були, застав,
А сам зате зовсім інакшим став.
М е ф і с т о ф е л ь
Я рад, що вас мій дзвін сюди призвав;
Вас і тоді я вельми цінував;
По гусені, по лялечці вже знати,
Який метелик буде цяцькуватий.
Вам змалку любі кучері хвилясті
Та комірці мережано-зірчасті,
І зроду не носили ви коси —
Вам шведський зачіс додає краси.
Поводитесь ви хвацько, резолютно[161],
Шкода лише, що надто абсолютно.
Б а к а л я р
Добродію! Ми на старому місці,
Але часи, вважайте, в нас нові.
Двозначних слів не тратьте без користі, —
Розвиднілось у нас у голові.
Забити баки у дитяти, —
Це кожен дурень може втяти,
Тепер спроста нас не вмалиш.
