Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Чи ж ми на кухні знов у відьми,
Щоб нісенітниці верзти?
Я й сам незгірше знавсь на тому —
Вивчав пусте, навчав пустому,
І що пильніш заглиблювався в річ,
То більше в ній являлось протиріч.
Щоб ту нудьгу приспати невсипущу,
Утік од світу я у дику пущу.
І там таким самотнім почувався,
Що врешті з чортом навіть полигався.
М е ф і с т о ф е л ь
Коли б ти плив в безкраїм океані,
Що огортає нашу твердь,
Ти б хвилі бачив в грізному буянні,
Хоч би вони й несли для тебе смерть;
Ти б хмари, бачив сонце, місяць, зорі,
Вертких дельфінів у прищухлім морі, —
Що-небудь видно там завжди;
В порожняві ж не вбачиш ти нічого,
Не вчуєш власної ходи
І не доступишся твердого.
Ф а у с т
Нагадуєш ти того містагога,
Що неофіта дурить запального[151];
На глум женеш мене ти в невідомість —
А я там сили наберусь натомість;
З вогню тягать каштани, мов на жарт,
Ти шлеш мене — я там добуду гарт.
Побачим, що майбутнє принесе:
В твоїм ніщо знайду я, може, все.
М е ф і с т о ф е л ь
Хвалю тебе за розум в час розлуки,
Збагнув ти добре всі бісівські штуки;
Ось на ключа.
Ф а у с т
Це ж патичок якийсь.
М е ф і с т о ф е л ь
Візьми попробуй, а тоді вже й смійсь.
Ф а у с т
Росте в руці — ще й блиск од нього б'є!
М е ф і с т о ф е л ь
Побачиш ти, яка в нім сила є!
Нюшить той ключ і знає, що і де,
До Матерів тебе він доведе.
Ф а у с т
(здригається)
До Матерів! Те слово, наче грім,
Аби почув — стрясає мною всім!
М е ф і с т о ф е л ь
Лякаєшся нових для тебе слів?
Ти б слухати лиш чуване хотів?
Тобі така обмеженість не личить,
Пора б уже себе до див призвичить.
Ф а у с т
Не по мені байдужний супокій;
Найкраще людське відчуття — бентежність;
Хоч як нам сушить серце світ плиткий,
Хвилюючись, ми чуємо безмежність.
М е ф і с т о ф е л ь
Лети ж униз! Я б міг сказати — вгору,
Це все одно… Покинь те, що повстало,
І там, серед безвічного простору,
Втішайся тим, чого давно не стало.
Тебе охмарить сила форм і схем,
Та хмару ту розмаєш ти ключем.
Ф а у с т
Держу цей ключ і чую — свіжа сила
Й жадоба дії в грудь мені вступила.
М е ф і с т о ф е л ь
Побачиш там полум'яний триніг —
То знак, що ти в найглибший глиб пристиг.
Там Матерів уздриш одвічний рід, —
Сидять, стоять чи ходять — як їм слід,
І за одним зорять їх віщі зори,
Пильнуючи утвори й перетвори,
Хоронячи праформи всіх створінь;
Тебе ж не вбачать — зрима їм лиш тінь.
Тоді кріпись — бо близько до біди —
І на триніг одважливо іди,
Торкни його ключем!
Фауст владно має ключем.
Отак, гаразд! —
І за тобою піде він ураз;
А ти вертай зі здобиччю сюди —
Нехай тоді розшукують сліди…
Триніжок є — до діла приступай,
Героя й героїню викликай.
На славний подвиг перший ти спромігся,
Це зроблено — і ти цього домігся.
Усе довершать наші звичні чари —
Боги повстануть з фіміаму хмари.
Ф а у с т
А що ж тепер?
М е ф і с т о ф е л ь
Тепер униз зривайся;
Спускайся з тупом, з тупом і здіймайся.
Фауст тупає і западається.
Нехай же ключ той дасть усьому лад!
Цікаво знать, чи вернеш ти назад?
ОСЯЙНІ ЗАЛИ
Ц і с а р і к н я з і. Двір у хвилюванні.
П і д к о м о р і й
(до Мефістофеля)
Довгенько духів ваших ждать, одначе,
Вже й цісар сам чекає нетерпляче.
К а ш т е л я н
Він щойно знов питав мене про те,
Чого ж ви тут без діла сидите?
М е ф і с т о ф е л ь
Товариш мій якраз пішов для того,
Уже ж він знає, що до чого.
Узаперті один сидить,
Готує засоби мудречі,
Бо, щоб красу чудесну відродить,
Потрібні різні чорнокнижні речі.
К а ш т е л я н
Що тут потрібне, то вже вам видніш,
Але наказ виконуйте скоріш.
Б і л я в к а
(до Мефістофеля)
Дозвольте, пане, на одне слівце;
Дивіться, в мене чисте ж мов лице,
А влітку де й береться ластовиння —
Обсипле всю, як макове насіння.
Є лік на те?
М е ф і с т о ф е л ь
Це жаль — гарненька квітка,
А по весні — немов плямиста кітка!
Візьміть ікри із жаби й язика,
Перегоніть їх на молодика,
А на підповні будете втирати —
І ті веснянки зійдуть всі до цяти.
Ч о р н я в к а
Круг вас юрба вирує
