Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете

Чи то човнів вітрила,

Мов лебедині крила,

Чи то морські невісти

Чудово-променисті?

Спустімся з кручі нижче,

Почуймо голос ближче.

Н е р е ї д и   і   т р и т о н и

Вернулись ми щасливо,

Везем вам дивне диво:

На черепашій броні

Кабіри, як на троні.

Богів усі стрічайте,

Піснями величайте.

С и р е н и

Малі ви на тілі,

Великі на силі,

Надія корабельникам,

Рятунок потопельникам.

Н е р е ї д и   і   т р и т о н и

Із нами вже кабіри;

Святкуймо свято в мирі!

Од сили їх святої

Нептун засне в спокої.

С и р е н и

Ми проти них малі.

Як тонуть кораблі,

Їх сила, всім на подив,

Рятує мореходів.

Н е р е ї д и   і   т р и т о н и

Ми трьох взяли; четвертий

Не хтів іти, упертий,

Сказавши, що один

За всіх їх дума він.

С и р е н и

Глузує бог із бога —

Нічого їм від того,

А ми шануймо всіх,

Щоб не страждать від них.

Н е р е ї д и   і   т р и т о н и

Їх, власне, цілих сім.

С и р е н и

А де ж їм бути всім?

Н е р е ї д и   і   т р и т о н и

Цього не можем сказати,

Хіба на Олімпі спитати;

І думаєм чогось ми,

Що є вже там і восьмий.

Ті припливуть пізніше,

Розвинувшись повніше.

Вічно пориваються

В далечінь славути,

Неосяжне осягнути

Ревно сподіваються.

С и р е н и

Молитись нам

Усім богам,

Чи тут, чи там

Стоїть їх храм.

Н е р е ї д и   і   т р и т о н и

Перед нам тут вести дано,

Хто б нашу славу змірив?

С и р е н и

Ви більші, ніж герої

Історії старої;

Вони дістали лиш одно,

Якесь там золоте руно,

А ви — кабірів.

З а г а л ь н и й   х о р

(підхоплює)

Вони лиш золоте руно,

А ми (ви) кабірів!

Нереїди й тритони пливуть далі.

Г о м у н к у л

Немов горшки потвори ці,

Поглянеш — глина гола,

А розбивають мудреці

Об них твердії чола.

Ф а л е с

Усякий з них того й бажа:

В монеті ціниться іржа.

П р о т е й

(незримо)

І я, старий, скажу радніше,

Що чим чудніше, тим гідніше.

Ф а л е с

Де ти, Протею?

П р о т е й

(як черевомовець, то ніби здалеку, то зблизька)

                     Тут! І тут!

Ф а л е с

Оддавна був ти баламут!

Та я ж тобі старий товариш,

Мене так просто не обмариш.

П р о т е й

(ніби здалеку)

                        Прощай!

Ф а л е с

(нишком до Гомункула)

Він близько десь. Світи, світи-бо!

Цікавий він, немов та риба;

Огонь його сюди принадить,

Хоч так, хоч так себе він зрадить.

Г о м у н к у л

Заллю я світлом радо все дотла,

Але гляди, щоб не розбити скла.

П р о т е й

(приймає вигляд здоровенної черепахи)

Що це воно так гарно блись та блись?

Ф а л е с

(застує Гомункула)

Як хочеш бачить — ближче підступись

Та обернись гарнесенько в людину,

Ти ж можеш це вчинити в мить єдину;

Бо те, що ми від поглядів ховаєм,

Покажемо, кому самі бажаєм.

П р о т е й

(приймає людську подобу)

Та ти й хитрець, а не лише мудрець.

Ф а л е с

А ти на перетворення митець.

(Відслоняє Гомункула).

П р о т е й

(здивовано)

Світячий карлик! От мені дивниця!

Ф а л е с

Він просить ради, як би дородиться.

Мені він по секрету оповів,

Що створений поки що лиш напів.

У нього є вже якості духовні,

Але тілесні — надто аж умовні.

Його лиш скло од згуби береже,

Утілитись пора б йому уже.

П р о т е й