Гастарбайтерки - Наталія Юріївна Доляк

— Я все одно нічого не купуватиму. — Лаура чинила опір подрузі, яка, втративши орієнтири, тягла її до торговельного центру.

Всередині — безліч народу, але не такого, як Лара звикла бачити на вулицях віддаленого від центру району Марцан, де стикалася зазвичай зі студентами в обвислих вилинялих футболках і подертих джинсах, матусями в розтягнутих та ніби знятих із чужого плеча сукнях, старенькими фрау та герами, вбраними згідно з модою їхньої давно зів’ялої молодості.

— Йоксель-моксель… — лише вичавила з себе збита з пантелику Лаура, опинившись серед володарів хутряних накидок, французьких парфумів, що від них можна було збожеволіти, не рушаючи з місця, шелестких шовкових суконь, вишуканих чоловічих костюмів, од яких приємно тягло сигарами й дивними квітково-полинними запахами.

— Йоксель-моксель? — пхикнула Таша. — Це словосполучення використовує моя подруга, Галина. От прийдеш до мене на Різдво — познайомлю.

Лариса не могла підтримати розмову з Ташею, бо нічого не чула, поринула у стихію загального щастя, насолоджувалася побаченим. Жінці спочатку здалося, що її ось-ось викинуть із цього магазину для представників вищого світу, але ніхто аж надто не звертав на неї уваги, хіба що декотрі індивідууми, зустрівшись поглядом, легенько всміхалися — зверхньо, але по-доброму. Наталка і далі плескала язиком, розповідала про тих, хто зазвичай навідується сюди.

— Оці, в лисячих хутрах, — явно росіяни. Дивися уважно, як проходитимеш, якщо на руках багато золота — росіяни.

У них руки були просто всіяні золотими перснями з коштовним камінням. Неперевершений блиск діамантів не давав жодного шансу бодай комусь засумніватися у їхній справжності.

— Німці приходять напередодні Різдва для того, аби подивитися на росіян. А ці, як бачиш, не мають міри. Цим, власне, й викликають цікавість і звірячий захват європейців.

Лаура, роздивившись довкола, дійшла висновку, що не вона одна вибалушила очі на пишний ескорт росіян. Німці навіть дозволяли собі тицяти пальцями та похитувати головами, хто на знак схвалення, а хто — здивування чи незгоди. А самим власникам матеріальних цінностей було глибоко по цимбалах. Вони пройшли повз українок із високо піднятими підборіддями. Дві жінки, одна дуже молода, інша дуже стара, та чоловік у довгому шкіряному пальті, підбитому хутром. Трійця ніби зійшла з екрану. І кіно це було про блиск дореволюційної Росії. Лаура почула останні слова, що їх промовляв до своїх супутниць чоловік.

— Така німецька… без акценту… — прошепотіла здивована Лаура.

— Звичайно! Вони не знають російської. Це нащадки. Розумієш? Не ті росіяни, що зараз, а ті, що колись. — Таша не хотіла довго пояснювати, бо побачила вдалині крамничку спідньої білизни. Коли Таша відчувала ці витребеньки поруч, втрачала пильність, а заразом і розум. — Ой, пішли лишень подивимося…

Подивитися у розумінні Таші означало переміряти все, що висіло в магазині. Бідолашні продавчині, які крутили носом, мовляв, ви ж не купуватимете трусики за дев’яносто євро, мусили підносити до примірочної все, що забажав клієнт. Якби Лариса була сама, вона б нізащо не торкнулася цього товару, лише, можливо, поглянула б на цінник та й вилетіла кулею з бутика. Натомість Наталка полюбляла шопінг, а ще більше — приміряння. Вона дозволяла собі виходити на середину зали в прозорому спідньому, аби помилуватися у великі дзеркала своєю неповторністю. У подібних магазинчиках не буває навали відвідувачів, навіть під час глобального розпродажу їх могло налічитися хіба троє. Наталка зухвалою поведінкою витіснила потенційних платоспроможних конкуренток і тепер дефілювала порожньою залою. Її споглядали лише злякана Лаура та дві невдоволені консультантки.

— Йди сюди! — покликала Лауру. — Оце тобі б личило.

Вона простягла Ларисі прозорий мереживний пеньюар.

— Ой! — скрикнула та, вп’явшись очима в цінник.

— Та я ж не кажу «купувати». Побавимось. А що іще робити?

— Триста євро!

— Дурненька, кажу тобі — купувати не станемо. Я що, схожа на ідіотку?

Лариса вискочила з бутика, чим викликала стогін полегшення з вуст обох продавщиць. Невдовзі за нею вийшла й Таша, якій довелося нашвидкуруч вдягатися. Вона раз по раз поправляла бретельки ліфчика, встромляючи мало не всю долоню собі під светра.

— Чого ти як ошпарена дременула? Я ж казала…

— Пітер мені таке подарував на Різдво, — перебила подругу Лаура.

— А ти вже й подивилась, — засміялася Наталка. — Знаєш, тут не люблять, коли подарунки відкривають до Святвечора. Мені колись також дали презент за тиждень до свята. Я його розпакувала й виголосила наступного дня подяку дарувальнику. То зі мною не говорили місяць… — Збагнула, що не про те торочить. Подумавши, підсумувала: — Значить, скоро проситиме справжнього сексу.

127-й день

Лаура мала залізобетонний намір розповісти про Пітерові домагання Хелені, а там нехай буде, як має бути. Якщо й поженуть її, то запасний варіант із Ташею про всяк випадок залишиться.

Напередодні великого свята в родині Квасіне панувала атмосфера радості та очікування чогось неймовірного, справжнього дива. До Хелени в суботу зранку прийшли її старезна мама, дві сестри з дітьми та найліпша подруга. Уве грався з двоюрідними братиками, стара мати тримала на руках маленьку Гізелу, а сама хазяйка лежала на підлозі. Вона займалася тим, що, на її думку, мало називатися «спорт»: на три сантиметри піднімала ноги й знову опускала їх на м’якенький килимок. Тоді хвилин із десять лежала непорушно й повторювала вправу. На очі Хелена наліпила огірки кружальцями, а обличчя прикрасила розквашеною полуницею. Така маска мала би посприяти омолодженню німкені.

За годину родичі розбрелися. Залишаючи гостинний дім, вручали Лаурі пакуночки — наготовані подарунки до Різдва, говорили двійко слів, цілували у щоку.

— Ти задоволена? — запитала Хелена, коли вони залишилися вдвох, не рахуючи дітей.

Мала спала у своєму ліжечку, а Уве прикипів до телевізора, який йому дозволяли дивитися лише по великих