Гастарбайтерки - Наталія Юріївна Доляк

Уве відвела до садочка, повернулася додому і, притискаючи телефон плечем до вуха, взялася до своїх щоденних справ. Їй не йшло з голови, що ось невдовзі в цій квартирі з’явиться ще одне маля. Казали, це буде дівчинка. Батьки дуже чекали на появу саме дівчинки. Вже й ім’я придумали — Гізела. Схоже на газель. Лариса спіймала себе на тому, що мчить із Пітеровими черевиками на кухню, замість того аби почистити взуття в коридорі, як це робила щоранку. В цей момент у слухавці нарешті пролунав голос німця.

— Хелену забрали до шпиталю, — повідомила Лариса.

Через ускладнення німкеню не виписали з лікарні, як усіх, на другий день. Лікарі повідомили близьким, що триматимуть її з малям під прискіпливим наглядом у стінах лікарні щонайменше тиждень, а скоріш за все, два.

Лаура зраділа, що цілісіньких п’ятнадцять діб почуватиметься повноправною хазяйкою обійстя. Пітер також був не з тих, хто гаятиме час. Скориставшись нагодою, що його не контролюють, він безперервно сидів удома перед телевізором, а вечорами збирав гучні компанії.

«Радіє народженню дочки», — виправдовувала його Лаура. І дійсно, жінок до себе він не кликав, самі лише чоловіки, які напивалися до божевілля, повзали по хаті, блювали та спали де впадуть.

Українка чемно та віддано виконувала покладені на неї хазяйкою обов’язки, які тепер поширилися і на Пітерових друзяк.

І все б нічого, якби в один із таких днів Пітер не почав до неї залицятися. Жінка списала все на дію алкоголю й вирішила не надто на цьому зациклюватись. За тиждень пиятики припинилися через печінкове захворювання хазяїна квартири. Лаурі довелося доглядати не лише малого Уве, а і його недолугого батечка, який щосили стогнав, лежачи на дивані. Приходив сімейний лікар, виписав пігулки, які домашня робітниця одразу принесла з найближчої аптеки.

Пітер чекав на неї в трусах, хоча лікаря він приймав у піжамі.

— Йди до мене, чого бігаєш? — улесливо потягнувся до смачного точеного тіла Лаури.

Вона не відразу допетрала, що чоловік говорить серйозно, а вже коли кинула погляд на його труси, посмішка на обличчі жінки перетворилася на гримасу здивування. Поки боролася з сумнівами, німець міцно обхопив її й почав мацати. Лаура мовчки пручалася, вдивляючись широко відкритими очима в обличчя чоловіка. Зараз він був геть іншим. Важко дихав, щось промовляв німецькою скоромовкою, чого Лариса не могла зрозуміти достеменно, але інтонації не залишали ілюзій щодо серйозності намірів.

— Не треба, — попросила й легенько відштовхнула наполегливого німця в груди.

— О-о-о! Мені це подобається, — зізнався. — Вдар мене, — попросив.

«Боже, та що ж це коїться?» — перелякалася і щодуху врізала Пітеру межи очі.

Той зішкулився, схопився за обличчя й вигукнув:

— Шайзе!

Лаура, схопивши в коридорі кофтину й сумку, вибігла з квартири.

Побрела вулицями, час від часу дивилася на подарований Хеленою наручний годинник, аби не запізнитися за Уве в садочок. Ішла як уві сні. «Що тепер? Потрібно або йти від них, або лягати під хазяїна… Не можу. Хелена без мене не впорається… І Василько не матиме гарного життя, якщо його дурна мама не привезе йому грошей… Поскаржитись Хелені? Ні! Не варто. Скоріш за все, він просто дуріє. Як тепер повертатися, як дивитися йому в очі? Боже! Я ж йому ніс зламала…»

Жінка спинилася й роздивилася довкола. Перед нею простяглася Алея Лип. Пані Шимонко повільно крокувала вулицею, прискіпливо вдивляючись в обличчя перехожих. Хотіла зрозуміти, які вони, ці німці, що за люди. Бо два місяці жила ніби під скляним ковпаком. Лише викреслювала дні, лише чекала того найдорожчого числа, коли повернеться додому. «Невже усі вони — покидьки?.. Але ж і Пітер не такий… Просто… Просто…» А що «просто», вона не могла з’ясувати.

Несподівано, кинувши погляд на одну з лавок, побачила знайому постать. Спиною до неї сидів Сергій, а навпроти нього — незнана, модно вбрана, усміхнена і щаслива жінка. Незнайомка лагідно зазирала родичеві Лариси в очі, щось емоційно розповідаючи. Сумнівів у Лариси не виникало — вони закохані. Співрозмовниця Сергія відчула, що на них дивляться, різко перевела погляд на високу молодицю й запитально метельнула головою знизу вгору, мовляв, що таке, чого стоїмо вирячившись? Лариса хотіла дременути чимдуж, аби уникнути конфузу, але не встигла, бо той повернув голову в її бік.

— Лариско! — зірвався з місця.

Лаура подалася до знайомця.

Сергієва пасія залишалася на місці, кидаючи несхвальні погляди на, як їй здавалося, суперницю.

— Познайомтеся, — не вагаючись, запропонував чоловік, за руку підвівши Ларису до коханки. — Це Лариса, моя… родичка. Ти ж мені родичка, чи як? — Він усміхався, і ця невимушеність передалася Лаурі.

— Тепер я Лаура, — кинула Сергієві та простягла руку до красуні на лаві. — Іх бін Лаура, — вимовила, вважаючи, що Сергієва обраниця — німкеня, бо ж виглядала вона у своєму стильному бузковому пальті приголомшливо.

Та, закинувши голову, розреготалася що є сили, за хвильку, коли стихла перша реакція, підвівшись, потисла Лаурі руку сильно, по-чоловічому, й вимовила:

— Іх бін Таша, — педалюючи на поганій вимові. Тоді додала українською: — Прошу зауважити, не Таше, що означає — сумка, а Таша, що означає — Наталка. — Знову розсміялася і всілася на лаву.

— Дивно. А я подумала, що ви — німкеня, — зніяковіла Лаура.

— Ми? — театрально оглядаючись, перепитала Таша. — Хто ми?

Аби не вводити в оману Лауру, Сергій пояснив дії Наталки.

— Цю прекрасну даму треба називати на «ти». — Він іронічно зиркнув на обох. — А чого це ти гуляєш серед білого дня? — Стривожився, бо Лаура не відреагувала на гумор.

Сергієві нічого не казала, відбрехалася, а коли той пішов і вона залишилася наодинці з Ташею, висповідалася. Вона усе розповіла, не криючись, незнайомці. Це як під час мандрівки в потязі, не страшно розповідати про себе випадковому попутнику: потяг спиниться