Гастарбайтерки - Наталія Юріївна Доляк
Лариса не могла згадати, де вона бродила і що бачила. Пам’ятає лише бруківку. Ходила довго, аж до смерку. Дві години йшла в одному напрямку, нікуди не звертаючи й дивлячись виключно під ноги, а тоді, зиркнувши на годинник, різко крутонула та подалася тим самим шляхом назад. От і все ознайомлення з містом.
Зі своєї кімнати чула, як товклися за стіною, як Уве верещав і відмовлявся лягати спати, як знеможена Хелена пошепки погрожувала йому. Ларисі стало сумно й самотньо в кімнаті, де, окрім розкладеного дивана й великої картонної коробки для постільної білизни, нічого не було. Навіть вікна не прикрашали бодай якісь фіранки. Стелі в будинку були високі, вікна здоровенні, кімнатка вузенька й холодна. «Найголовніше — не розкисати!» — наказала собі Лара й легенько пошкреблася у двері, які вели з її «апартаментів» до «піратських». Там затихли, прислухаючись.
— Йди відпочивай, — увійшовши, звернулася до хазяйки. — Я спробую сама.
Хелена, в якої від тихого плачу почервонів ніс і дрижала нижня щелепа, не вагаючись пристала на пропозицію, кулею вилетіла з дитячої. Лариса знала, що мати стоїть у коридорі, підставивши вухо під двері, сама б так зробила.
— Ну що, пірате? — запитала Лара українською.
Той, почувши незнайому мову, затих, роззявив рота і вдивлявся в новеньку мученицю з особливим інтересом.
Нянька досить швидко вклала хлопчика, розповідаючи йому казки, які ще позавчора читала синові. Довго сиділа на підлозі, просунувши руку крізь дерев’яні ґратки ліжка, щоб тримати Уве за пухкеньку ручку. За півгодини маля засопло. Українка вивільнилася та навшпиньках пройшла до себе. Вляглася. Двері, що вели в спільний коридор, прочинилися, Хелена послала українці повітряний поцілунок та, осяяна радістю, зникла.
На Лауру крізь шибку витріщився повний місяць і не давав їй спати до півночі…
— Мамі! Мамі! — кричав хтось.
Лариса після третього крику рвонулася з ліжка й, не розрахувавши його ширину (вірніше, вузину), гепнулася на підлогу. Від удару прокинулася остаточно. З дитячої її кликав Уве. Годинник показував п’яту. Надворі було ще темно. Лаура вилаялася пошепки та почовгала до крикуна. Той підступно посміхався, стоячи в ліжку, та дитячою мовою пояснив українці, чого хоче. Нянька повернулася до своєї кімнати, взяла ковдру та попхалася назад. Вляглася біля ліжечка-галери, простягла малому руку, в яку той одразу міцно вчепився, заснула майже одночасно з Уве.
Перший день виявився найважчим. Заробітчанка багато чого не розуміла, Хелену це виводило з рівноваги, вона нервово посміхалася та зверхньо оглядала недоумкувату робітницю, яка не могла з першого разу второпати, що в кабінеті потрібно мити підлогу одним засобом, а в спальні — зовсім іншим; яка відстрибувала від пральної машини, як від маніяка; яка щось незрозуміле белькоче своєю дурнуватою українською мовою; яка, яка… Реальною причиною прискіпливого ставлення було зовсім інше. Насправді німкеню зачепило за живе побачене вранці. Коли Хелена прийшла будити сина, Уве замість верещати й бити робітницю ніжно обнімав її за руку, а вона, дурепа, валялася, замотана в ковдру, на підлозі.
— Якщо тобі не подобається, що я так роблю, я не буду, — вловивши справжню причину злості хазяйки, запропонувала Лаура.
Така прямота українки розбила паркани непорозумінь між двома жінками. Хелена притисла Лауру до себе і стиха перепросила, посилаючись на свій стан.
— Вагітність, сама розумієш, нервую, — вибачившись, зникла у своїх справах, даючи Лаурі волю робити так, як вона вміє.
* * *Хелена Квасіне працювала веб-дизайнером, а її чоловік Пітер був цирковим імпресаріо. Хеленина робота не вимагала виходів із дому. Дизайнерка могла працювати хоч би й у спальні на власному комп’ютері, проте воліла не сидіти в чотирьох стінах, а вивітрюватися в невідомих напрямках, і живіт їй ніколи не ставав на заваді.
Пітера Лаура бачила лише у вихідні, хоча знала, що ночує він удома. Приходив голова сімейства надто пізно, щоб перетинатися з домогосподаркою, яка йшла відпочивати разом із підопічним не пізніше дев’ятої тридцять.
За тиждень Лаура втяглася в шалений ритм нового життя. Воно було виткане з постійного напруження м’язів обличчя, бо доводилося повсякчас усміхатися; театральної люб’язності, бо в цій родині всі позиціонували себе виключно як інтелігентів, не здатних на ниці прояви неповаги чи, не приведи Господи, гніву; нестримного, але попри це стримуваного бажання врізати німцеві Уве Квасіне по сідницях за його вибрики; безсонних ночей, проведених на твердій підлозі; приборкання власних емоцій та бажань…
Якось увечері, спинившись нарешті від руху, сиділа у своїй кімнаті, прислухаючись, чи не покличе малюк. Хотіла написати листа додому, та все не знаходила потрібних слів. Ні про що не думала, просто милувалася недоторканістю аркуша й акуратно заточеним кінчиком грифеля. Потім, торкнувшись папера олівцем, несподівано для себе написала цифри від одного до триста шістдесяти п’яти у три повні стовпчики по сто й один неповний. Спинилася, згадуючи, скільки днів у році, вичислила, що у цьому, дві тисячі сьомому, — триста шістдесят п’ять, бо він не високосний. На завершення Лариса написала слово «ФІНІШ» великими друкованими літерами та ще й оздобила його трьома знаками оклику. На останній крапці грифель мелодраматично зламався. Під час написання цього таємничого манускрипту в голові Лариси склався план, детальний та непохитний. «Не більше року… Я тут буду не більше року. Ні на день не затримаюся. Ні на хвилину». Понишпоривши у торбі, витягла червоний олівець для губ, масною лінією, не тамуючи задоволення, закреслила три перші цифри.
Щовечора, сидячи в ліжку та готуючись до короткого сну, з величезною насолодою замальовувала червоним один день зі своєї розлуки з Васею, про якого забороняла собі думати, аби не зірватися, не кинутися назад на Батьківщину, не плюнути на це кляте заробітчанство.
367—74-й день
Восени Хелену забрали до лікарні, в неї почалися передчасні пологи. Лариса мусила видзвонити Пітера, який чомусь перебував поза зоною досяжності, хоча пішов із дому не більше ніж годину тому.
