Гастарбайтерки - Наталія Юріївна Доляк

— Тому й інсульт заробив, що коло молодиць упадав. — Наталка любила жартома посперечатися з Хельгою.

— Твоя правда, любонько, твоя правда. Вольдемар через те не їде до старого, що він відбив у молодика жінку.

— Дружину? — стривожилася Наталя.

— Та ні — просто жінку. Гарну. Я її бачила. Це трапилося років десять тому. А та красунечка від сина до батька в постіль перестрибнула, діда общипала як курку та й дременула кудись із польським коханцем.

— Ну, Хельго, у нас не дім, а скриня Пандори!

Обидві жінки засміялися.

Сусідка з радістю допомагала Таші готувати вечерю. Активно як для свого віку нарізала, шаткувала й чистила. Іноді залишалася на вечірку і добряче веселила гостей видуманими та справжніми дотепними історіями.

Наталя зажила слави неперевершеної свахи. Їй були вельми вдячні пани з понеділків — Гюнтер Джачек і Вернер Хльост. Українці вдалося познайомити цих двох у себе на дні народження. Жінчине шосте чуття підказало, що вони створені один для одного.

Гюнт і Верні зустрічалися вже три роки, щонеділі навідувалися до Наталі на вечірки, і не заради подяки, а тому, що їм невимовно подобалася атмосфера, в якій відбувалися міжнародні паті.

Серед недільних постійних гостей був іще один чоловік.

Сергій, котрий допомагав перевозити речі Надії до Лісабона. За півроку після зустрічі Сергій проїздом був у Берліні, подзвонив на залишений іще тоді номер і зайшов по старій пам’яті. Розговорилися, Таша пригостила обідом, знайшлися спільні теми. Потім, не знати як, вийшов секс. Відтоді чоловік час від часу навідувався до Таші.

Жінка знала, що в Сергія на Батьківщині дружина та двоє дітей. Але ж то не вона його клала біля себе. «Якщо чоловік хоче бути з іншою, то ніяка дружина його не втримає», — виправдовувалася перед найліпшою подругою Халлою. Окрім Галини близько потоваришувала нещодавно ще з однією жінкою — Лаурою, яку взнала через Сергія.

Галина Манькович намагалася не пропускати Ташині неділі. Але вимушена була бігти до своєї фрау Краге ще до приходу більшості гостей і початку гучної дискотеки. Прийшовши, сиділа на кухні, через силу відповідала на Ташині прискіпливі запитання про хазяйку, сина, життя загалом. Намагалася більше обговорювати пам’ятки столиці, побачені експозиції, переглянуті вистави. Водила подругу з собою на мюзикл «Нотр-Дам де Парі»[52], від якого у Наталки калатало серце й перехоплювало подих, але на який вона ніколи б не пішла з власної ініціативи та за власноруч зароблені гроші. Зазвичай відвідини театру приурочувалися до свят, коли роботодавці відмовлялися від послуг Наталки, бо хотіли відпочити. «Макбет»[53] маловідомого румунського режисера, поставлений у надто реалістичному дусі, був не до смаку пані Кулібабі, але збурював до обговорення. Халла доводила Наталці, що це — справжнє сучасне мистецтво, може, дещо епатажне для непідготованих, але…

— Наталю, треба бути відкритою до нового. Не засуджуй того, чого не розумієш, — повчала театралка зі стажем.

— Бр-р-р! — гарчала Таша, ріжучи яйця на салат олів’є. — Самої крові налляли діжок вісім. Я в захваті від Грізі[54], ото діло. Усі танцюють, співають… — Наталка викаблучувалася біля столу, а Халла лише всміхалася. — А у твого улюбленого Шекспіра суцільна різанина. Бр-р-р!

Сусідам, за винятком Хельги, не надто подобалися недільні бенкети на п’ятому поверсі, але Таша поступово переломила ситуацію на свій бік. Кому прибирала нашвидкуруч, кому бігала за провіантом, кого запрошувала до себе на неділю. Її любили в домі. Любов ця проявлялася дивно. Жінці цілими кипами віддавали старе шмаття. Відмовлятися було незручно, доводилося подарунки від німців під покровом глибокої ночі відносити до контейнерів, що належали організації «Червоний Хрест». Зелені баки, схожі на сміттєві, стояли в кожному районі. За квартал від Ташиного будинку їх було аж три. Німці не дозволяли собі викидати власним коштом придбане майно. А тут — прилаштували в гарні руки й раділи, що Таша відішле все в бідну, знедолену, обдерту Україну (принаймні вона обіцяла це зробити). Тішилися, що хоча б у такий спосіб підтримають людей із третього світу.

«Боже, Боже, ще це за них я маю робити!» — бідкалася українка, перебираючи побите міллю шмаття й пакуючи його до величезних поліетиленових пакетів…

Лариса Петрівна Шимонко народилася та виросла в Харкові. Середньостатистична дитина, народжена у вісімдесятому. Батько питма пив і, впавши до каналізаційного люка у своєму звичайному стані, покалічився, а згодом і помер, коли Ларі виповнилося п’ять. Мама самотужки виховувала дочку. Важко було, сутужно. Саме божевільні роки почалися — перебудова, талони, дефіцит. Але те все промайнуло, віджило. Коли Лариса закінчувала школу, за нею назирці ходили отари хлопців. Гарна-бо, як мальована.

Високою тоненькою дівчиною ще в сьомому класі зацікавився тренер із легкої атлетики, запросив займатися стрибками у висоту. Пішла. Сподобалося. Перемагала в змаганнях, дострибалася до кандидата в майстри спорту. Та довелося кинути хобі, яке віщувало п’єдестали, медалі, пошану й у майбутньому чималі гроші, бо…

Олег Микитович, тренер, час від часу дозволяв собі ніби ненароком схопитися за місця на тілі дівчини, не для його рук призначені. Лара соромилася, червоніла, а дорослий чоловік пояснював, посміхаючись у вуса, що, мовляв, це — спорт, тут про шури-мури думати не треба. Лара потай сварила себе за дурні припущення, але внутрішній голос закликав триматися подалі від тренера. Коли Лариска перейшла в одинадцятий клас, завів Микитович розмову про інтимне. Запросив дівчину до тренерської, коли там нікого не було, й, розглядаючи підлогу, почав:

— Я не буду тут перед тобою брехні розводити… Справа в тому, що… Ну ти сядь, чого стовбичиш? — Лара послухалася, всілася на стільчик і склала долоні на колінах. Її брали дрижаки. І не від протягу, що носився тренерською. — Ти мені скажи як на духу… — Микитович присів біля дівчини, поклав долоню на гостре коліно й зазирнув у її карі очі. — Ти ще дівчинка?

Питання вибило