Гастарбайтерки - Наталія Юріївна Доляк

гріх було скаржитися на Ташу, вона встигала і прибирати у хаті, і приглядати за малим, але ревнощі таки вкрадалися поміж двох жінок. До того ж уразили вони здебільшого саме українку, а вже від неї передалися Ельці. Складалося враження, що ці дві змагаються за хлопчика.

— Або сама займайся сином, або не заважай Таші, — суворо радив пан німець дружині, коли та скаржилася йому на занадто активну турботу українки про Енцо. — Ти ж планувала запропонувати їй весь тиждень.

Щоби не ділити дитину, Елька, як виважений та досвідчений юрист, вирішила узаконити любов Таші до свого сина, запросивши її бути хрещеною Енцо, якого мали нести до церкви, як малому виповниться рік.

Наталя після такої пропозиції згодна була працювати безкоштовно. Цього дня написала чоловікові в Україну: «Микито! У мене з’явився син. Хочеться, щоби ти порадів разом зі мною. Я не знаю, чи це Бог веде мене до моєї мрії, чи Енцо все ж таки не зовсім мій син? Може, я обманююсь. Авжеж, у нього є мати. А я мушу бути лише другою… Мені потрібно повертатися, аби не зріднитись із тим, з ким я вже зріднилася. Мені потрібний власний син. І донька. Поклич мене додому, Микитко. Я все тобі пробачу. Знаю, що протринькав гроші. Знаю, що п’єш. Мені це байдуже. Хочу дитину. Зараз, як ніколи раніше. Бо знаю, яке це щастя — тримати на руках маленького. Поклич мене додому!!! Поклич. Твоя дурна Наталка».

Лист вийшов дещо сумбурний, але Микиті не судилося прочитати цей крик про допомогу, бо конверт із Німеччини разом із кипою газет залишився у повнісінькій поштовій скриньці. Микита Кулібаба вже давно не заглядав до пошти, лише в пляшку. Згодом сусідські дітлахи, бавлячись, підпалили скриньку, й усі благання Наталі Кулібаби злизали червоні язики полум’я.

Наталка, як стала хрещеною, прибігала до похресника й у понеділок, і у вівторок, у середу й четвер, щойно звільнялася з основної роботи. Приносила іграшки.

— Не треба було, — казала Елька дивачці, що віддавалася її сину з усією душею.

Таша гралася з малим у його кімнатці, годувала та клала спати. Перша половина дня належала матері, друга — хрещеній. Обох вдовольняв такий розклад. Енцо ріс кмітливим хлопчиком, спокійним і врівноваженим. Таша прихвалювала його перед матір’ю, мовляв, увесь у батьків.

— Майбутній юрист, — усміхаючись, промовляла, коли малий почав ходити. Він пересувався обережно, дивлячись під ноги і притримуючись ручкою за стільчики.

Таша й Елька сиділи на кухні, пили чай, теревенили на «дитячі» теми. Розмови йшли переважно про молочні зуби, частоту випорожнень, якість каші, підгузки, температуру в дитячій, кількість годин, проведених надворі.

* * *

— Я тобі вдячна, — зізналася Таші на третьому дні народження Енцо його мама.

Вона відвела малого вбік та передала йому загорнутий у кольоровий папір пакунок. Таша спостерігала за цим з-за столу. Думала, то мама дарує малому щось. Елька на вушко прошепотіла хлопчикові завдання, і він, вишкіривши дрібненькі зубки, погнав до Таші.

— Тобі! — передав пакунок і смачно поцілував у губи.

Всівся на коліна Наталці й уважно спостерігав, як вона тремтячими руками розгортає подарунок.

Коли папір було знято, серце в Таші кудись провалилося. Довгаста оксамитова коробочка недвозначно говорила про коштовність того, що лежить усередині. Відкрила, підбадьорена гучними закликами гостей, які сиділи за столом. Усі сприймали Ташу за свою, любили її. На білому шовковому тлі блищав золотий ланцюжок із дивовижною підвіскою. Таша погладила зашкарублим від праці пальцем камінець розміром із квасолину.

— Справжній топаз, — не хизуючись, а просто пояснюючи, сказала німкеня.

Справжній топаз — блакитна сльоза — дістався Таші за її чуйність і відданість. Усе чимале посімейство Штраубе—Врекель (прізвище Ельки в дівоцтві), в тому числі й малий бешкетник Енцо, почало заспокоювати Наталку, обнімати її та гладити руки, коли вона, не стримуючи емоцій, заревла по-бабськи, здригаючись усім тілом і скиглячи слова подяки…

10

Вихідні

Вихідні належали стовідсотково Таші, окрім кількох годин, що їх жінка з власного бажання проводила з похресником.

Перший день, суботу, гастарбайтерка присвячувала плідному вилежуванню боків. Аж до болю у скронях читала газету «Русский Берлин», яка виходила щоп’ятниці. Гнівалася на бездарність журналістів і вголос проголошувала прокляття редакторському складу жовтої газетки. Але, незважаючи на це, щотижня віддавала два євро, аби хоч подивитися на знайомі літери. Вдовольнившись бульварним чтивом, бралася за високу класику — томик Тургенєва, який відкопала на полицях у Вернера Хльоста. Чоловік був неабияк здивований, що має книжку, написану невідомою йому мовою. Він радо віддав фоліант Таші. За чотири роки Наталка мало не напам’ять вивчила «Дворянське гніздо», бо перечитала його від палітурки до палітурки п’ять разів.

Примушувала себе якнайдовше залишатися в ліжку, хоч тіло за інерцією п’яти попередніх днів поривалося взятися до якоїсь справи. Надвечір, коли було вже несила перебувати в горизонтальному положенні, виповзала з-під ковдри й перебиралася до ванної кімнати, де набувала пристойного вигляду: прискіпливо вищипувала брови, голила ноги й пахви, накладала на обличчя маски і креми, вимивала голову, стригла нігті, готуючись до наступного відповідального дня.

Неділя — день збіговиськ. До Таші навідувалися її друзі й знайомі. Зранку приходила попатякати стара Хельга. Заразом брала плату за квартиру. Україномовна практика була лише приводом для візитів. Насправді Хельзі кортіло поділитися плітками про мешканців будинку.

— В Адольфа з тридцять третьої був інсульт, — повідомляла зовсім нецікаві для Таші подробиці. — Він зараз у муніципальній лікарні. А син його, Вольдемар, навіть не приїхав, хоча мешкає відносно недалеко, у Лейпцигу. Старому, скоріш за все, світить притулок. А шкода… гарний мужчина.

— То забери його до себе, — віджартовувалася Таша. — Якщо він такий гарний — живіть разом.

Хельга, второпавши, що Таша насміхається, пропонувала:

— Може, він тебе зацікавить? Він тобі все своє майно віддасть, станеш багатійкою. А що? На мене Адольф і не подивиться, ми ж із ним однолітки. Цей пройдисвіт завжди любив молоду кров. От