Гастарбайтерки - Наталія Юріївна Доляк
Штефі Грантбург користувалася таксі, власної машини не мала, казала: «Навіщо, коли у мене сотня шоферів напохваті». І це була чистісінька правда: пальчиком поманить — і будь-яке авто до її послуг. Таша навіть не сумнівалася, що таксисти не беруть із неї грошей. Хоч їхати, як кажуть, близенький світ: із Леопольдплац до Потсдама, а там ще до Бабельсберга, бо саме у Бабельсберзі розташована відома на цілий світ найстаріша у Європі кіностудія. Наталці понад усе кортіло побувати там. Будь-хто міг навідатися до цього місця, бо туди продавали квитки, водили екскурсії. На території кіностудії збудували парк розваг і стригли купюри з дурних відвідувачів, які марили доторком до живого кінематографа. Штефі не раз підсміювалася над тупими туристами, яких водять спустошеними вуличками-декораціями й розповідають, що тут кільканадцять років тому знімався той чи інший відомий фільм. «Немає їм що робити», — дивувалася актриса.
Пані Грантбург мешкала в непоганій орендованій квартирі з великими і світлими чотирма кімнатами. «Навіщо мені все це?» — бувало, запитувала сама себе, заламуючи руки й дивлячись у дзеркало. Штефі платила робітниці справно за шість годин роботи, іноді давала більше, але наступного четверга з математичною точністю відраховувала. Їй би вивчитися на економіста… Та, як виявилося, Штефі навіть не закінчила середню школу. З видань у цій оселі були лише глянцеві часописи. «Хоч щось», — виправдовувала красуню Таша.
Прибираючи, Наталя знаходила під ліжком, кріслами й диваном п’ятдесятицентові монети, а час від часу й один чи два євро. Спокуса забрати додаткові гроші була меншою, ніж обожнювання Штефі, яким інфікувалася Таша, тому, припнута ланцюгом поклоніння своєму кумирові, прибиральниця, виловивши монети зі сховків, чесно складала їх купками на тумбі при ліжку.
Штефі довго випробовувала гастарбайтерку і якось зранку, сьорбнувши наперсток елітного пійла, щоби похмелитися й набратися хоробрості, зізналася зі сльозами на очах, що вона розкидала гроші навмисне, аби переконатися в чеснотах робітниці.
— Я переконалася ще й у твоєму благородстві, — погрожуючи пальчиком, сповіщала німкеня.
У Штефі до Таші працювали доволі чесні робітниці. Надія, наприклад, брала лише половину віднайденого. І це влаштовувало роботодавицю. Бо до Надії Штефанія наймала своїх одноплемінниць, які не гребували забирати усе, ймовірно вважаючи, що гроші на підлозі — то сміття. Наталка ж перевершила усіх разом узятих.
— За рік — жодного випадку, — казала Штефі й виймала з бюро записник, де було нашкрябано дату й кількість монет, враховуючи номінали.
Наталка й не подумала образитися на підступну перевірку, бо досі була під впливом харизми Штефки, бачила в ній свої потаємні та, на жаль, нездійснені мрії.
Вона з дитинства марила акторством. Навіть ходила до студії, де діти вивчали сценічну мову, акторську майстерність, вокал. Потім подруга перетягла її на танці, але мрія про сцену дрімала на самому дні гіпофізу, чи де там відкладаються зазвичай мрії.
Коли довгостроковий тест на монетозалежність було завершено, Штефі дозволила Наталці підбирати гроші, які викотилися в когось із кишені. Українка подякувала та лаконічно зауважила про себе: «Перевірятиме!» З того часу сіяння грошима припинилося. Час від часу можна було витягти з-під ліжка двадцять центів, але розмінюватися на дрібниці Таші було соромно, і вона планомірно складала дріб’язок на тумбу.
* * *— Боже! Боже! — кричала Штефі, відсахуючись по-театральному від дзеркала і прикриваючи тильним боком долоні півобличчя. — Ташо! — кликала на підмогу. — Подивись на цей ніс! — благала, похнюпившись.
Таша прискіпливо вдивлялася, на її обличчі повільно вималювалася оргазмічна посмішка, яку Штефі розшифрувала по-своєму.
— От, бачиш, навіть ти смієшся.
Наталку шкрябнуло словосполучення «навіть ти», але вона відкинула думки про погане, бо мала терміново виправдовувати свою посмішку.
— Я милуюся! — сказала з такою правдою в голосі, що і Штефі всміхнулася.
За півгодини сцена повторилася. Виявилося, що німкеня конче незадоволена своїм носом, що він не дає їй спокою ні вдень, ані вночі. Двадцять дев’ять років жила з ним, і нічого, а тут — завеликий, каже.
— Вчора одна там сучка, Барбара, припхалася на роботу з та-а-аким носом, — речення звучало дивно.
«Як це прийшла з носом, а до цього що, без нього ходила? Чи вона його міняє час від часу?» — саркастично міркувала прибиральниця й останню думку озвучила, маючи на меті розвеселити актрису.
— Уяви собі, так воно і є!
Клята Барбара завдяки пластиці позбулася носа, який уже всім набрид, і тепер ганяє по Бабельсбергу з новесеньким — ідеальної форми.
— Бляха-муха! — вихопилося у Таші.
На запитання німкені, що означає «бліяха-мукха», відповіла, трохи поламавши голову над тлумаченням:
— Щось на кшталт «вау»!
Якогось четверга Штефанія зустрічала Ташу, як завжди, в ліжку. Та цього дня обличчя бідолашної було вщерть забинтоване. Красуня стогнала, як поранений боєць, бездумно вирячившись у стелю. Цього дня прибирання відклалося до кращих часів, бо Таша перекваліфікувалася на сестру милосердя, виконуючи забаганки прооперованої Штефанії, яка зважилася на пластичну операцію, не надто заглиблюючись у причинно-наслідковий аналіз.
— Я сподівалася, прийду, вони відріжуть зайве, я й піду додому… Навіть не думала, що буде біль, кров, шви та бинти, — скаржилася, по-дитячому зітхаючи. — А сука Барбара про це нічичирк, — мало не плакала.
Лікар видав Штефанії рецепта на заспокійливі ліки. Таша, пересилюючи страх, вколола у стегно німкені наркотики. Штефанії стало краще, а може, навіть зовсім добре, бо вона почала молоти бозна-що про оргазми, члени й вагіни, дурнувато гигикаючи і намагаючись показово торкнутися своїх геніталій та грудей. Наталка тримала Штефі за руки, допоки та не пірнула в неспокійний сон.
Ввечері до Штефі прийшла подруга, яка не представилася українці, ба навіть не
