Гастарбайтерки - Наталія Юріївна Доляк

що ми, не знайдемо тобі роботи?! — Таша, хоч і вдавала оптимізм, не могла збагнути, де б це вони швидко знайшли додаткову роботу. — Так, Гюнтере, наливай давай… От, біда, втекла від збоченців! Різдво, друзі, Різдво! Святкуємо! Щось Галочка запізнюється. А ми її покараємо штрафною!

З приходом Лаури свято набуло дещо філософського характеру. Притушили світло, сиділи при свічках, слухали класичну музику, ділилися спогадами про минуле, подеколи сміялися. Лаура відійшла від шоку, лежала на канапі й задумливо описувала Василька.

Наталка не слухала, вірніше, вона чула ці розповіді не раз, тому могла лише краєчком вуха слідкувати за плином розповіді, а сама міркувала, що ж робити з бідолашною Лаурою.

— Будеш жити тут, — перервала оповідку. — Працюватимеш зі мною в парі. Заробіток — навпіл. Я не збіднію.

Якусь мить було тихо, тоді Лаура знову заплакала, обнімаючи Ташу. Гюнт і Верні, щоби не заснути, заплескали у долоні й закричали:

— А тепер джайв! Берлінський джайв!

— Ні, тепер не джайв, іще рано… Я ж зовсім забула про костюми. Панове! — виголосила, як конферансьє, вийшовши на середину кімнати. — Хоч серед нас іще немає однієї товаришки, пропоную розпочати розважальну програму.

Таша зникла на кухні й за кілька хвилин принесла звідти запаковані подарунки. Сама, хитро примруживши око, підбадьорила гостей відкривати їх. Коли папір було зірвано й товариші витягли блискучі костюмчики, Таша одним рухом скинула з себе домашнього халата, в якому приймала гостей, і під ним виявилася вдягненою в такий самий. Німецькі гості в один голос видихнули повітря. А за хвилину, яка пішла на перетравлення інформації, зареготали й кинулися до вбиральні перевдягатися. Лаура з Сергієм трохи покирпили носи та й собі вишикувалися в чергу. Одне за одним виходили із вбиральні до столу, наче прямували пляжем до теплої морської хвилі. Таша ввімкнула джайв, щоб стало спекотніше, але танцювати пообіцяла, коли прийде остання гостя — найліпша подруга Галина. Для Халли на дивані лежав її комплект, запакований в обгортковий папір із зображенням слоників.

У Німеччині, як і в Україні, святкують Різдво і Новий рік, але тут Новий рік називається Сильвестр. Таша завжди насміхалася з цієї назви, казала: назвали б свято ще Тимофієм чи Ксенофонтом. Чомусь жінці здавалося, що Сильвестр — це старовинне чоловіче ім’я. На Сильвестр компанія не збиралася, хоча ще до запровадження посиденьок на Різдво Таша влаштувала паті саме на Новий рік, бо ж Різдво — свято церковне, камерне, сімейне. Але гості так і не змогли зібратися, бо у Сильвестр вулицями Берліна ніхто не ходив. Цілісіньку ніч бабахкали петарди, феєрверки та інші вибухові пристрої, розмовляти під час такої канонади було неможливо, що вже казати про пересування містом. Тому вирішено було в наступні роки збиратися саме на Різдво.

«Не може такого бути, що Галина не прийде», — міркувала Таша.

— Зараз подзвоню до Галі, бо вже за чверть дванадцята, а її немає. — Таша підійшла до телефонного апарата, почала набирати номер і здригнулася від короткого дзвінка у двері.

— Ура! — загорлали всі присутні, вискочили з-за столу в усій своїй красі, виструнчилися в шеренгу.

Таша зиркнула на пакування з подарунком для Галини, а саме її вона сподівалася побачити по той бік дверей, ввімкнула голосніше божевільний джайв і крикнула усім так, щоб її почула й остання гостя за дверима:

— Берлінський джайв починається!

Вона підскочила й заскакала на місці, мов козеня, вимагаючи від гостей повторювати за нею. В учнів виходило не дуже файно й зовсім не професійно, але сміху було вдосталь.

У танцювальному ритмі Таша дісталася входу, не дивлячись у вічко, швидко прокрутила ключ у шпарині, рвучко смикнула двері на себе…

2

Перед ошелешеними диваками у купальних костюмах стояла стара жінка, постава та зверхній погляд якої видавали в ній аристократку.

— Можна увійти? — запитала німецькою.

«Це ще хто така?» — подумали одночасно всі учасники карнавалу, і кожному захотілося терміново вдягтися.

Першою подалася до вбиральні Хельга. Сергій накинув на себе светра й сів за стіл, аби не було видно його волохатих ніг. Лаура вкуталася картатим пледом, а німецькі парубки, як, власне, і Таша, не переймалися такими дрібницями. Перекрикуючи програвач, хазяйка квартири вимовила здивовано:

— Прошу!

Та вказала жестом, що шлях до вітальні відкритий.

Стару, здавалося, не бентежило, що незнайомці мають дещо дивний вигляд. Вона, стримуючи внутрішні хвилювання й дивлячись на Наталку, запитала:

— Хто з вас Таша? Я Ельза Краге.

Українка відчула, що всередині щось обірвалося, вона не могла второпати, чому на вустах пульсувало лише одне:

— Халла?

Старенька стисла губи, з її очей викотилися діамантово прозорі сльози. Жінка підхопила їх хустинкою та, прокашлявшись, повідомила:

— Халли немає…

Кожен, хто був у кімнаті, подумки додав: «Звичайно, немає, ми на неї чекаємо». Наталка схопилася руками за голову й одразу заридала, завила, чого собі не дозволяла четвертий рік.

Ніхто, крім неї та німкені, не міг сам дійти до істини, тому розпалені святкуванням гості очікували якогось викриття, думали, Таша знову щось вигадала і зараз вибухне сміхом, скаже: «Ага! Як я вас надурила!»

Але вона плакала занадто довго як для розіграшу. Згодом не на жарт перелякала присутніх: відчайдушно, не приховуючи ненависті, штовхнула магнітофон ногою. А коли той упав, але все ще грав, почала кидати його з гарячковою заповзятістю об підлогу, аж поки апарат замовк. Кожен розумів, що цієї секунди опинився в самому горнилі якоїсь трагедії.

— Коли? Як? — Голос Таші тремтів.

Ельза Краге розповіла, що Халла лягла спати, але наступного ранку не прокинулася.

— Серце! У неї було хворе серце… — додала наостанок. — Халла залишила вам, Ташо, листа. І ще оце.

Німкеня простягла українці жовтого конверта й пакунок у святковій обгортці та тихо пішла з квартири.