Майстри часу - Іван Антонович Кочерга

повиннi життя не шкодувати за пролетарську диктатуру, а що ми конкретно бачимо. Конкретно ми бачимо, що машинiсти i кочегари кидають паровози, йдуть, конешно, на село, в город. А хто ж поведе вiйськовi поїзди, товаришi? Ось i сьогоднi одержано наказа — негайно видiлити двох машинiстiв для вiйськових поїздiв особливого призначення.

1-й залiзничник. А куди? До яких мєстов?

Секретар. Цього ми не знаємо. Маршрут засекречений.

Галас. Увiходить Карфункель.

— Нема дурних! Хлiба нема, грошей нема, добре тобi дiло!

— I куди їхати? Шию зламати. Нi маршруту, нi профiлiв, всi мiстки потрощенi, станцiї погорiли.

— Та ще обстрiлюють з кожного лiсу. Знаємо.

Секретар. Товаришi! Товаришi! Слухайте! Що ми бачимо конкретно? Диктатура пролетарiату бореться за робiтничу владу. То невже в цей момент…

Двоє залiзничникiв демонстративно пiдводяться i йдуть до виходу.

— Самi працюйте.

Карфункель. Ага, я говорiль. Революцiя буде програваль.

Черевко (схоплюється з мiсця). Товаришi! Товаришi! Опам'ятайтеся! Ви ж робiтники — подивiться на вашi руки — вони зашкарубли, почорнiли вiд нафти i сажi, вiд ключiв i домкратiв, вiд свердел i молоткiв, вiд гарячої пари. Хiба не для нас здобували волю пiтерськi московськi, тульськi робiтники, хiба не вони прогнали Денiкiна, Юденича, Петлюру? То невже ж тепер, пiсля всiх зусиль i жертв, ми продамо справу революцiї, справу робочого класу? I коли щодня тисячi комунiстiв, тисячi робiтникiв кидають фабрики, заводи, сiм'ї i йдуть на фронт, щоб битись за нашу волю, — ми, ми зупинимо їх ешелони, випустимо пар з паровозiв? Я старий, двадцять два роки не сходжу з паровоза, — то невже ж тепер, коли партiя кличе нас на бiй, коли товариш Ленiн каже, що треба роздушити Врангеля, — я кину мiй паровоз?

1-й залiзничник. Звiсно, — ти ж партєєць — зрiвняв.

Входить схвильована Оля i кидається до Черевка. Бере його за руку.

Черевко (вiдхиляючи її руки). Так, я партєєць, комунiст — вiрно, товаришi, — а хiба ви не робiтники!

Оля. Андрiю Трохимовичу, Андрiю Трохимовичу! (Майже силомiць вiдводить його набiк i щось йому тихо говорить).

Карфункель. Ага! Я говорiль. Життя поклало на ваги свою руку.

Черевко (хитаючись, вертається на своє мiсце. Оля тихо плаче на лавцi). Товаришi… зараз прийшла моя жiнка i каже, що мiй син… хлопчик мiй вмирає… Якщо зараз не впорснути камфори — до ночi помре. То хiба ж це зупинить мене, примусить зiйти з паровоза? Нi, товаришi, — я ще мiцнiше натисну на важiль, бо й життя не потрiбне нi менi, нi моєму синовi, якщо переможуть вороги революцiї.

Великий рух. Шум. Троє залiзничникiв схоплюються з мiсця i пiдходять до Черевка, простягаючи йому руки.

– Їдемо, Трохимич, їдемо!

Черевко (витираючи сльози, тисне їм руки). Спасибi, товаришi, спасибi, — не сумнiвався.

Карфункель. Алле таузенд! Це люди з залiзним серцем.

Х

З шумом вбiгає Таратута.

Таратута (кричить ще з порога). Товаришу Черевко, мамаша, — де ви? Дiстав камфору, рiж її душу вареником, — аж цiлих шiсть ампул!

Оля (скрикуєє). Боже мiй, Таратуто! Де? Де? (Кидається до нього).

Таратута. Получай, мамаша, получай, красуня, — та не реви, камфору пiдмочиш.

Оля (рвучко цiлує Таратуту, бере пакунок i вибiгає).

Рух. Крики.

— Молодець, Таратуто! Ура! Живеш, Трохимич, живеш! Видужає тепер твiй хлопчик!

Ще один залiзничник схоплюється з мiсця.

— Чорт з вами! Поїду i я!

Черевко. Ну, Прокопич! От молодець!

Таратута. Та куди їхати? На фронт? Ех, поїду i я з вами, товаришi, — вiзьмiть хоч кочегаром — я ж так само бiля машини пораюсь. Вiзьмеш, товаришу Черевко?

Черевко (радiсно тисне всiм руки). А чому не взяти? Тiльки ж ти чув, товаришу, в мене маршрут секретний, куди їдемо — не знаємо, i коли повернемось — невiдомо. А швидкiсть — скiльки машина витримає.

Таратута. Так цього ж тiльки менi i треба. Цього я тiльки й хочу. Дуй, жени — а куди, i сам не знаєш. Тiльки б вiтер у вухах свистiв та озиратись було не треба.

Черевко. Ну, тодi все гаразд. Не знаю, як хлiб, а за вiтер ручуся — буде. Спасибi тобi, друже, — повiк не забуду.

Всi пiдводяться, розходяться з гомоном.

XI

Увiходять Лiда i Юркевич.

Лiда. Жаль менi тебе, Лесику, та нiчого не вдiєш. Треба їхати.

Юркевич. Як! Сьогоднi? Зараз?

Лiда. Адже ти чув — пiде вiйськовий поїзд особливого призначення. Мене призначають комiсаром. Та й доїду скорiше i легше… Не сердься, Лесику, прощай.

Юркевич. Знову… один… Знову розбита мрiя… Казка моєї любовi.

Лiда. Не муч мене, Лесю… Менi i без того тяжко. (Цiлує його в лоб). Що робити… (Зiтхає). Не в час ти мене покохав, любий… Та й не такої тобi треба любовi…

Юркевич. Так, ти не тихий вогник щастя, золота мрiя, до якої, наче дитина до свiчки, я тягнувся всi цi роки. Тiльки такий дурень, як я, мiг вважати за тихе золото твоє блискуче пiр'я — полум'яна птице революцiї… I як же боляче обпiкся я об цi палаючi крила. Ну, що ж — прощай… (Одвертається). Лети в свої пожежi, невловима жар-птице.

Входять комiсар вiйськового поїзда.

Комiсар. Значить, ви їдете, товаришу?

Черевко. Я