Майстри часу - Іван Антонович Кочерга

Таратута (весело). Живiсiнька! Живенька бувша принцеса, нетрудовий елемент. Балакає. Ми з неї швиденько пролетарку й ударницю зро… (Помiчає Юркевича). Га! Кого я бачу! Товаришу Юркевич! Ваше благородiє! Ха-ха-ха! Яким вiтром! Чудеса — i все на свiтi!

Юркевич. Таратуто! Друже мiй любий! (Цiлуються i довго тиснуть один одному руки). Та невже ж ти споважнiв i на землю сiв?

Таратута. Ох, сiв, товаришу Юркевич, та ще як сiв — прямо на курячi яйця. Часи тепер, брат, не тi — i все на свiтi.

Юркевич. Але ж ти перемiг час, Таратуто.

Таратута. Де його перемогти! В нього, браток, свої закони — ач куди привiв — соцiалiзм будуємо.

Юркевич. Ну то й добре. Адже ж ти сам за нього свого часу бився — мчав йому назустрiч i по шляхах, i без шляхiв.

Таратута (у захватi). А якi ж часи були, товаришу Юркевич, якi часи! Ех! Пам'ятаєш, товаришу директор, нашу молодiсть? Як скакали, не жалiючи голови, без дорiг, через степ, через час, через усе на свiтi. Тiльки вiтер у вухах свистiв та роки мигтiли. Ех, навiть згадати — так дух забиває!

Лiда. Так… Неповторнi були роки… легенда… казка…

Юркевич. Та не весь же вiк мчати, Таратуто, треба ж колись i приїхати. Для того й революцiю робимо, щоб потiм будувати. А то виходить Бернштейнiвська теорiя — рух, мовляв, усе, а мета — нiщо. Тiльки б, мовляв, їхати.

Таратута (зiхтає). Так-то воно так, товаришу Юркевич, а все-таки як подумати… Чим я був i до чого дiйшов. Ех! Мчав через поля i гори, скiльки курей передушив на своєму вiку, а тепер сам квочкою став. Курчат виводжу в iнкубаторi. На яйцях сиджу, як курка.

Юркевич. Це тобi вiдплата, Таратуто, за курячi душі.

Лiда (смiється). Та годi тобi, Таратуто, пора. Покажи менi краще нашу принцесу.

Юркевич. Та яку принцесу? Боже мiй, невже?

Таратута. Бувшу, товаришу директор. Зводьте. (Знiмає передню стiну з ящика i ставить його на стiл). Ех, щастя твоє, ципочко, що не попалася ти менi десять рокiв тому. Лежала б ти догори нiжками — i ваших нет.

Лiда (смiється). А яка ж красуня — дивись, дивись, Лесю! Дивись, яка розкiш!

Юркевич. Курка!

Лiда. Ну, звичайно ж, курка. Це наша принцеса Буль-Буль ель Газар, — пам'ятаєш?

Юркевич. Та що ти!

Лiда. Пам'ятаєш, як ти промiняв мене колись на курку, ну, а тепер…

Юркевич. А тепер ти вiдплатила менi тим самим.

Лiда. Та вже розумiй як хочеш. Мила! Подивись, яке в неї пiр'ячко, якi груди, голiвка. Як золото горить!

Юркевич. Та невже ж це й справдi та сама Буль-Буль ель Газар, про яку стiльки рокiв мрiяв наш приятель граф!

Таратута. Бувший, товаришу Юркевич.

Лiда. Ну, аякже! На чому iншому, а на курях вiн розумiвся добре. Я таки дiстала її з Парижа — знайшла. О, вона не дешево нам коштувала, мабуть, не дешевше, нiж хотiли за неї колись з твого графа — зрозумiло, на радянськi грошi.

Таратута. З бувшого, товаришу директор.

Лiда. Що з «бувшого», Таратуто?

Таратута. З бувшого, кажу, графа.

Юркевич. Та вже вiн тепер i справдi «бувший», Таратуто, — вмер. I як дивно… За десять хвилин перед цим несли його труну в вагон, i, може, в цей самий час вносили сюди ящик з його курочкою, з його улюбленою мрiєю. Ось коли дiждався вiн своєї принцеси.

Таратута. Так це його тягли? Чудеса!

Юркевич. I ось знову курка! Хвалити бога, цього разу не на моїй дорозi. А подумати — скiльки разiв влiтала вона, сокочучи, в моє життя! Ну, що ж, ти задоволена тепер з своєї курочки, Лiдо?

Лiда. Ще б пак! Вона буде в нас родоначальницею нової породи. Знаєш ти, скiльки яєчок несе вона на рiк? 300 яєчок — мало не щодня по яєчку. Ось i порахуй. Вона сама нагодує через десять рокiв своїм потомством цiлу республiку. Радiсть моя! Красуня моя золотава!

Таратута. Чуєш соцiальне замовлення, бувша принцесо? Тож-бо! У нас, брат, дайош зустрiчний. Це тобi не Париж. Старайся.

Лiда. I знаєш, коли я дивлюся на цю курочку, я починаю розумiти, що таке час. Час — це те, що ми захочемо з ним зробити, що ми зумiємо в нього вкласти. Коли твiй граф…

Юркевич. Та який вiн мiй?

Лiда. Ну, все одно. Твiй граф десятки рокiв розводив кури i мав з них дурну втiху тiльки для себе самого. I коли б вiн навiть здобув собi цю курочку, цю принцесу Буль-Буль ель Газар, — вiн милувався б нею сам, мов якоюсь золотою мрiєю. I марно проходив би час, i даремно несла б вона свої золотi яєчка — ця мудра курочка часу: вони б нiкого не радували, нiкому б не дали життя. А ти знаєш, яєчко — це ж час, запечатана потенцiя часу.

Юркевич. Ти стала фiлософом, Лiдо.

Лiда. Так, так… смiйся. А в нас кожне яєчко, що знесе за один тiльки день ця курочка, розгорне нам потiм мiсяцi, роки енергiї.

Юркевич. Ого! Рiк за день — якi в тебе масштаби, Лiдо.

Лiда. Це масштаби мiльйонiв, що пiдкорили собi час, Лесю.

Таратута. Ну, то я пiшов. (Бере клiтку i йде до виходу). Ходiм, моя курочко, дивися ж, — наробиш нам часу, щоб стало надовго. (Виходить).

Лiда. Неси, ми зараз теж пої… (Вона спиняється на пiвсловi).