Майстри часу - Іван Антонович Кочерга

Тромбон. Я миттю. Вiддам жiнцi i назад. (Бiжить),

Регiт.

Секретар. Я тобi казав — вiдсутнiсть керiвництва. У тебе, товаришу Куриця, не керiвництво, а курiвництво.

Входить Юркевич. Вiн постарiв, йому 42 роки, в чорних ще кучерях прозирають срiбнi нитки. Але вигляд у нього чудовий — елегантне пальто i капелюх, обличчя випещене i самовпевнене, в руках шикарний чемодан. Озирається, пiдходить до секретаря.

Юркевич. Добридень, товаришу! Дозвольте спитати, кого це тут проводжають? Або, може, зустрiчають?

Секретар. Зустрiчаємо, товаришу, зустрiчаємо! Нашого робiтника, машинiста. Вiн, знаєте, делегатом на Всесоюзному з'їздi Рад, i взагалi. Перший ударник. Тепер ось орден одержав. У газетах навiть писали. Машинiст Черевко.

Юркевич. Черевко? Андрiй?.. Андрiй Трохимо-вич? Та що ви! То вiн ще живий, здоровий?

Секретар. А ви його знаєте? Конкретно?

Юркевич. Ну, аякже! Я ж тут багато рокiв прожив, у вашому мiстi. А скiльки пережив… (зiтхає) на оцiй самiй станцiї. (Озирається). Тiльки де ж це вона? Новi стiни, годинник, скрiзь риштовання, все зовсiм iнше…

Секретар. Новий вокзал, товаришу, будуємо — справжнiй, як слiд — незабаром вiдкриємо.

Юркевич. Так, не пiзнати… (Озирається). I подумати, що колись тут… Так, давно це було — з того часу я тут рокiв вiсiм не був.

Секретар. Скажiть! А хто ви, пробачте будете?

Юркевич. Я? Я Юркевич, письменник, — може, чули?

Секретар. Авжеж! Читали, читали вашi твори, дуже приємно…

Кiлька чоловiк вносять довгастий, труноподiбний ящик. Слiдом iде iноземного вигляду громадянин у котелку.

Секретар (наштовхується на носильникiв). Це що! Куди це ви! Назад! З глузду з'їхали? Знайшли час труни тягати.

Службовець. Адже ж на поїзд.

Секретар. На поїзд? То чого преш цим ходом? Шляпа! Повертай назад!

Ящик виносять назад.

Юркевич. Що це? Вмер хто, чи що?

Секретар. От йолопи! Знайшли час. Це в нас тут проживав один помiщик, колишнiй, знаєте, граф. Курiвник.

Юркевич. Лундишев? Та що ви? Так це вiн умер?.. От зустрiч!..

Секретар. Вiн ще 1925 року вмер, а це його брат з Парижа, чи що, виклопотав, щоб забрати туди — за кордон. Нехай везе — нам цього добра не жаль.

Юркевич. Так вiн умер… Кумедний був старий. Так i не дiждався своєї принцеси Буль-Буль ель Газар…

Секретар. Пробачте, про що це ви?

Юркевич. Нi, це я так. А скажiть… ви не знали часом однiєї… товаришки… Званцевої… Лiди Званцевої?

Секретар. Званцевої? Лiди? Ну, аякже! Бойова була жiнка — другої такої не буде. На всiх фронтах билася — i проти Денiкiна, i проти Врангеля, i в Середнiй Азiї. Щоб Лiди Званцевої та не знати! Вибачте, здається, знову оповiстка. Iване Терентiйовичу, пiди довiдайся, в чому справа.

Юркевич (хвилюється). Бойова була… Значить, її немає. Вмерла. Бiдна Лiда! Послухайте, ви не скiнчили про Лiду Званцеву…

Секретар. Так, бойова була… поранена була тяжко — на Перекопi. Насилу врятували.

Юркевич (хапає його за руку). Врятували? Значить, вона жива? Ви її потiм бачили?

Секретар (не поспiшаючи, закурює цигарку). Це кого, Лiду? Званцеву? Та вона ж i тепер тут.

Юркевич. Як? Лiда тут! Та кажiть-бо!

Секретар. Ну, аякже — директор курячого радгоспу — за мiстом — ось у садибi цього самого графа, в його маєтку. У нього ж майже усе обладнання збереглося — цiле, знаєте, куряче мiсто — красота!

Юркевич. Чудеса! Лiда розводить курей… Але як її побачити?

Секретар. Та вона щодня тут буває. Здається, i сьогоднi буде. Ну, вибачте, менi треба. (До залiзничникiв). Ну, товаришi, пора. Ходiм на перон. Зараз поїзд.

Куриця. На мiсця! Увага! Губи на мундштук, пальцi на клапани! Кроком руш!

Усi виходять на перон.

Юркевич. Та ось де чекала її доля пiсля всiх її бур! У курнику графа Лундишева. Неначе вона й справдi золота курочка ель Газар, про яку стiльки мрiяв i не дiждався старий… А я?

Входить Карфункель. Його теж не пiзнати. Шикарне пальто, капелюх, новенький чемодан.

Юркевич. Як, це ви? Гер Фар… Фур… пробачте — Карфункель! Ви все ще тут?

Карфункель. А, гер Юркевич! Так, я тут, але сьогоднi я їду. Я ж казав вам, що їду додому i пiслязавтра буду в Гейдельберг. Рiвно через пiвгодини я їду. (Вiн виймає чудового золотого годинника). Мiй годинник знову йде. Я знову його заводиль, мiй годинник, годинник мого життя. Дi ур мейнес лебенс, тринадцятого числа в шiсть двадцять я буду в Гейдельберг. Бачте, я казаль правду — iх гатте рехт.

Юркевич (смiється). Так, але якого року? Ви казали менi це в тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятому роцi, а тепер тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятий. Маленька рiзниця — на десять рокiв.

Карфункель. Десять рокiв, десять рокiв! Зальбадерей! Вi все ж таки забуваль мiй лекцiй. Вi забуваль, що десять рокiв i пiвгодини часом бувають рiвнi на справжнiй годинник часу. Десять рокiв. Я викреслюваль їх з мiй рахунок, цi десять рокiв вашої революцiї. У мене мiй рахунок, мiй час — i я вiрю лише моєму годинику.

Юркевич. Ви занадто щедрi, майн гер, дивiться — не помилiться в рахунку. Проте що ж ви робили цi десять рокiв? Чому не їхали ранiше додому?