Майстри часу - Іван Антонович Кочерга

Комiсар. Ви ж знаєте, — поїзд особливого призначення.

Черевко. Знаю.

Комiсар. Маршрут засекречений.

Черевко. Зрозумiло.

Комiсар. Швидкiсть найвища.

Черевко. Гаразд.

Таратута. Красота!

Комiсар. Змiни, зрозумiло, нема. Коли ви повернетесь — не знаю. Стан колiй невiдомий.

Черевко. Зате — мета, товаришу комiсар, вiдома. Соцiалiзм.

Комiсар. Правильно. I за цю мету — всi нашi сили, весь наш час. Шкода тiльки (дивиться на годинник), що часу в нас мало.

Черевко. Нiчого, — примусимо i час нам служити.

Таратута (в захватi). Цей примусить, товаришу комiсар, — будьте певнi. Вiн же майстер. Майстер часу. А я пiдмайстерок.

Карфункель. Зальбадерей! Тiльки я єсть майстер часу.

Комiсар. Значить, в путь. (Тисне Черевковi руку).

Черевко. За справу робочого класу.

Лiда. Прощай, Лесику. (Цiлує Юркевича).

Таратута. Прощай, браток, не сумуй. Вхопимо час за хвiст та й додому. Ех, i помчимо ж тепер, бережись усе на свiтi.

Всi виходять, крiм Юркевича, що сiдає за стiл, похиливши голову на руки. Свисток. Гудок. Поїзд вiдходить.

Завiса.

1929 рiк. Та сама станцiя, але тепер її не пiзнати. Старої, знайомої нам одноповерхової будiвлi вже немає. Вiд неї лишилася сама лише бокова стiна, якої не встигли розiбрати i за якою вирiс високий корпус нового вокзалу. Вiн уже готовий, але закритий поки що риштованням, i тiльки нагорi видно частину фасаду з великим станцiйним годинником. Саме його i закiнчують зараз установляти майстер та його помiчник, що пiднялися по сходах на риштовання.

Але будiвля ще не закiнчена. I хоч усi вiльнi стiни оздобленi гiрляндами та червоними полотнищами гасел, хоч скрiзь заметено i чисто, але стоять ще бочки з цементом, не прибранi ще драбини, вiдра, вапнярки. А на святкових полотнищах горять золотi написи:

«1929 рiк. Привiт мужньому бiйцевi за соцiалiзм машинiстовi Черевковi, делегатовi V Всесоюзного з'їзду Рад!», «Хай живе п'ятирiчка соцiалiстичного будiвництва!»

Гучний удар станцiйного дзвона вiдкриває цю сцену. I зараз же починається метушня. Квапливо пробiгають кiлька спiзнiлих робiтникiв, тягнучи лопати, вiдра, мотки дроту. Спiшно проходять начальник станцiї, назустрiч якому йде, застiбаючись на ходу, секретар осередку. I вiдразу ж з усiх бокiв починають сходиться й збiгатися залiзничники; серед них знайомi нам Василь Iванович, Iван Терентiйович та iншi, а також музики залiзничного оркестру.

Секретар (на ходу). Скорiше, товаришi, скорiше! Оповiстка! Через двадцять хвилин поїзд.

Начальник станцiї. А де зустрiчаємо?

Секретар. Та я ж казав — на перонi. А що ж Василь Iванович? То куди ж це вiн пропав? Вiн же промову мусить говорити.

Начальник станцiї. Та осьдечки вiн, не роби панiки, Петре Михайловичу.

Секретар. Еге, добре тобi — панiки. А чого ж це бочок оцих не забрали? Я ж вам ще вчора казав.

Вбiга капельмейстер чех Куриця.

Куриця. А де ж тромбон? Де цей лайдак — знову на базар побiг?

Секретар (до робiтникiв на риштованнi). Чи ви бачили? Досi з годинником возяться. Та що це ви мене зарiзати хочете, чи що? Я ж тебе просив, Рабинович!

Майстер зриштовання. Та не хвилюйтесь, Петре Михайловичу, — все готово. Зате ж годинник буде — красота! Такого годинника навiть у Жмеринцi немає. Не годинник, а музика!

Секретар. Так, музика — добре, що згадав. Дивись же, товаришу Куриця, не пiдкачай. Як тiльки пiдiйде поїзд — дуй, щоб, значить, конкретно i одноголосно, без жодних там воздержавшихся. А то в тебе, наприклад, на Перше травня, баси — гу-гу-гу! а самої музики й немає. I виходить вiдрив од мас i вiдсутнiсть керiвництва.

Куриця (похмуро). Я своє дiло знаю. А коли корнет-а-пiстон заткнувся…

Корнет. У мене пауза була. Я не винен, що невiрно вони пишуть.

Секретар. Я ж кажу — ноти є, а музики немає. Дивись, товаришу Куриця, не пiдкачай!

Куриця. Добре, я своє дiло знаю. А де ж тромбон?

Раптом невiдомо звiдки чути куряче сокотiння — ко-ко-ко-ко-ко!

Секретар (здивовано). Що таке? Це де курка?

Куриця (розлючено). Що єст то за глумування, хто то дражнiлься?

Секретар. Та нiчого подiбного, товаришу Куриця, це вам здалося.

Куриця. Як здалося, — я сам чув.

Куриця. А де тромбон? Де цей лайдак? Завжди спiзнюється. Певно, на базар побiг.

Знов чути вже енергiйне куряче кудкудакання — куд-куд-кудак-куд-кудак! Загальне здивування, потiм регiт.

Секретар. Що за неподобство! Де це курка? Товаришу Куриця, вживiть же заходiв! Скандал!

Куриця (розлючено). Я не дозволю подiбнi насмiшки! Хто приносиль курка?

— Та нiчого подiбного, товаришу Куриця, це не ми.

Кудкудакання пiдсилюється. Вбiгає захеканий ще один музикант — тромбон. Кидається до канапи i дiстає з-пiд неї кошик.

Тромбон. Звиняюсь, товаришу Куриця, — це моя. Сьогоднi, знаєте, недiля, великий базар, то я по дорозi купив, дешево — за два карбованцi. Та тихше-бо ти, дур-ко! Кш!

Куриця. Зараз же забирайся геть, негiднику! От i працюй з таким народом. А ще тромбон! Тьфу!