Майстри часу - Іван Антонович Кочерга

Оля (спiвчутливо). Бiдний Валерiан Сергiйович… (Нiяково). Може, дозволите… В мене є курочка… я буду її сьогоднi варити, то i з вами можу подiлитись…

Лундишев (вражений). Ти! Ти пропонуєш менi курку! Ти! Та як в тебе язик повернувся!

Оля (злякано). Та що це ви, Валерiане Сергiйовичу… Адже ж я вiд щирого серця.

Лундишев. Умру, подохну, з довгою рукою ка вулицi стану, — а в тебе не вiзьму!

Оля. Та чому ж, Валерiане Сергiйовичу?

Лундишев. А ти забула, як в мене було вiсiмнадцять тисяч курей, тiльки племiнних, а звичайних — так нiхто й не лiчив. А коли ти просила в мене сiм рокiв тому одну курку, чи дав я тобi її — кажи — дав?

Оля. Та не хвилюйтеся, Валерiане Сергiйовичу, — нiчого я не пам'ятаю.

Лундишев. Коротка в тебе пам'ять, мабуть. Ми з тобою розрахувалися. За тебе твої комiсари одержали. Вiдплатили цiлком, сповна!..

Входить Усачиха.

Усачиха. Там тебе мамаша шукає в конторi. Малому твоєму кепсько. Вмирає.

Оля (схоплюється). Боже ж мiй, господи! (Вибiгає, забувши про кошик).

Лундишев (мимрить). Вона менi курку… менi курку… (Виходить).

Усачиха (сама). Побiгла i кошолку забула з куркою. Сказано, вiтер в головi. (Озирається). Е, була не була. (Пiдходить до кошика). Все одно хлопець помре, не дiжде. (Бере курку з кошика i ховає пiд хустку). Удруге не кидай. Наука. (Iде до виходу). Ой, лишенько, когось несе!

Входить комiсар вiйськових поїздiв.

Усачиха. Комiсар! Пропала!

Комiсар (пiдозрiло озирається). Ти що тут робиш?

Усачиха. Я… нiчого, їй-бо, нiчого. Так i єсть! Пропала!

Комiсар. Це чий кошик? Твiй?

Усачиха. Та нi… це Че… Черевкової Ольки.

Комiсар. А, Черевко, — його менi й треба. Почекай тут. (Швидко йде в лiвi дверi, звiдки зараз же чути телефонний дзвiнок i голос комiсара). Так, так. Слухаю. Одержано. Особливого призначення. Гаразд.

Усачиха (метушиться з жахом по кiмнатi). Пропала! I втекти не можна, i кинути шкода. Якби де сховати… Ага! (Пiдходить до касового вiконця). Сюди! (Пiдiймає заслiнку вiкна i запихає туди курку, зачинивши знов вiконце). Сиди тут, падлюко, замiсть касира! Фу…

Комiсар (виходить з лiвих дверей). Ти знаєш, де живе машинiст Черевко?

Усачиха. Ще б пак не знати — знаю.

Комiсар. Веди мене до нього. Живо.

Виходять. Усачиха озирається на касу.

Повертається з перона Юркевич, знову сiдає на лавку. Увiходить Лундишев i Карфункель — обшарпаний, змарнiлий, але, як завжди, впертий i сердитий, з чемоданом у руцi.

Юркевич. А, це ви, гер Карфункель, добридень. По-старому чекаєте на поїзд?

Карфункель (сердито). Зальбадерей. Безглюзде запитання на вокзалi. Якi сьогоднi поїзди?

Юркевич. Та хто ж тепер це знає?

Лундишев. Мiшочний експрес, скорий — теплушка, кур'єрський — «сипняк-той свiт». Без пересадки. Спальнi мiсця — на даху, пiд небом.

Карфункель. Мiсочник… той свiєт? Зальбадерей. Нi. Менi не потрiбний такий поїзд.

Юркевич. А ви все не втрачаєте надiї? Щодня ходите довiдуватись про поїзди?

Карфункель (сердито). Я вже говорiль вам, що пiслязавтра мусиль бути дома — в Гейдельберг. Я мусиль робити там мiй годинник. Мiй генiальний дзигарi справжнього, дiйсного часу. О, лише тодi люди знатимуть, що таке час. Що таке — дер аугенблiк — один мить, якого тепер не помiчають.

Юркевич. То хiба не можна їх робити тут — цi вашi дзигарi? В Москвi, Петроградi нарештi?

Вбiгає захекана Усачиха.

Усачиха. А бодай вас жаба забодала! Знову наперлося повний вокзал. (Пробирається ближче до каси).

Карфункель. Зальбадерей. Єсть тiльки два чоловiка на свiтi, який може робити такий дзигарi. Я — Тобiас Карфункель, який їх придумав, i майстер Тобiас Рамiнгер, який може їх зробiль. Тобiас Рамiнгер, великий дзигармайстер з Гейдельберга. Ха! Ось чому я чекаю на станцiя мiй поїзд.

Усачиха тим часом пiдiйшла до самої каси i заступила собою її вiконце.

Юркевич. Чекаєте одинадцять мiсяцiв?

Карфункель. Одинадцять мiсяцiв, одинадцять рокiв, одинадцять хвилин. Вi по-старому нiчого не розумiль ауф час. (До Усачихи). Пардон, мадам, — менi треба в каса. О, нерозумний учень, — не пам'яталь нi один мiй урок. Вi чуєте? Менi треба в каса!

Усачиха (розгублено, проте не поступаючись). Та на бiса тобi каса, марудо!

Карфункель. Менi треба узнаваль поїзда. (До Юркевича). Одинадцять рокiв! Хiба не здавалося вам вiсiм рокiв тому двадцять чотири хвилини за цiлий рiк? А коли вас мусили розстрiлять — як вi рахували тодi вашi хвилини — по який годинник?

Юркевич. Так, це правда… Але тодi були хвилини — ви ж чекаєте, майн гер, цiлий рiк.

Карфункель. Хвилини, аугенблiкен, мить, рiк! Де вага, де мiра для цей лiчба? Тiльки на моїх майбутнiх дзигарях можна буде це пiзнати. Тiльки тодi ми пiзнаємо, який справжнiй мiра той чи той секунда, той чи той пiвгодина, тих чи тих десять рокiв. Цi дзигарi покажуть, що деякий пiвгодина займає не бiльше мiсця, нiж деякий рiк. I що iншi десять рокiв взагалi нiчого не вартi — не займаль нiяке мiсце.

Юркевич (береться за голову). Це божевiльна химера. В мене починає болiти голова, коли я вас