Майстри часу - Іван Антонович Кочерга

Полковник (стає уважним). А… ну, i що ж?

Офiцер. Дуже непевна особа. (Тихо доповiдає щось полковниковi). Ось її документи. (Подає полковниковi). Можливо, пане полковнику, що це саме i є… прошу звернути увагу. (Показує пальцем на один з документiв).

Полковник. А, чудово, чудово! Хм… (Розглядає документи). Цифри, слова, знаки — безумовно, шифр. (Раптом скидає оком на Лiду). Як ваше прiзвище?

Лiда. Олена Жданова.

Полковник (швидко). А не Лiда Званцева?

Лiда (спокiйно, знизавши плечима). Не розумiю вашого запитання, полковнику.

Полковник. А, не розумiєте? А якi це шифрованi записи у вас в зошитi? Iєроглiфи оцi?

Лiда. Записи? Ах, то це ж моя стенографiя. Вправи — для практики.

Полковник. Хм, дуже пiдозрiла практика. А що ви робили в Чабанах?

Лiда. Я гостювала там на хуторi. В сестри.

Полковник. Гостювали на хуторi, а поїхали на моторi. (Полковник для рифми робить у словi «хуторi» наголос на «о,»). Ну, добре, ми це все з'ясуємо. До речi, цей молодий громадянин принiс нам сьогоднi листа якоїсь Лiди Званцевої. (Лiзе в кишеню). Чи не знайома вам випадково ця рука? (Навмисне бариться, не розгортаючи листа).

Лiда (посмiхаючись). Навряд, якщо листа написано на машинцi.

Полковник (трiумфуючи). А! Попались! Попались! Значить, ви самi його писали, якщо знаєте, що на машинцi.

Лiда (весело смiється). Та заспокойтеся, полковнику. Я ж бачу адресу на конвертi — друкованi лiтери.

Полковник. Тьху! (Ховає листа).

Юркевич (нiби нетерпляче). Вибачте, пане полковнику, це все дуже цiкаво, але при чому ж тут я?

Полковник (допитливо дивиться на Юркевича, потiм на Лiду). Так ви не знаєте цiєї, хм, дами?

Юркевич. На превеликий жаль, нi.

Полковник. А! На жаль…

Юркевич. Так, бо вона дуже гарненька.

Полковник (розгублено). Чорт зна, що таке! Ви здається, знову наплутали, поручику…

Входять Лундишев i Карфункель. Обидва знову пориваються до полковника.

Лундишев (ввiчливо уклоняючись Лiдi). Мадмуазель… Пробачте, полковнику, але так же не можна!

Карфункель. Дас iст унергерт! Начальник станцiї нiде нема, поїзд нема. Я не можу бiльше ждаль!

Лундишев. Я починаю турбуватися. Чи буде кiнець кiнцем наш поїзд, чи…

Полковник. Панове, я ж вам казав…

Лундишев (до Юркевича). А ви ще тут, мiй молодий друже! (Озирається на Лiду). Ба! Кого я бачу! Ну, звичайно ж, то-то я дивлюсь — таке знайоме обличчя! Так ви…

Юркевич (зляканий, робить крок уперед i бере Лундишева пiд руку). Пробачте, граф, я хотiв вас щось спитати…

Лундишев. З охотою, з охотою, мiй друже. Так то, значить, ви вже її зустрiли — вашу милу курочку. Пардон, мадмуазель, вибачте старого. Заздрю щасливцевi, хе-хе-хе! Але яка вона тепер красуня! Ай, та не давiть менi так руку!

Полковник. Стривайте, граф, хiба ви знаєте цю даму?

Лундишев (скрикує). Ай! Та чого ви щипаєтесь! (Тре руки). Ну, та, звичайно ж, знаю. Це ж наша люба мандрiвниця, яку мсьє Юркевич так довго шукав i вiд якої вiн одержав сьогоднi листа. Я її чудово пам'ятаю.

Полковник (швидко). Лiда Званцева?

Лундишев (у захватi). Так, так. Iменно, Лiда! Мила курочка, яку…

Полковник. Ну, граф, ви зробили нам велику послугу!

Юркевич (не витримавши, кидається на Лундишева i хапає його за горло). Негiдник! Iдiот! Ти вдруге вiдняв її у мене, мою радiсть!

Лундишев. Що таке! Караул! К… к…

Скориставшись iз замiшання, Лiда вихоплює револьвер i кидається до дверей.

Полковник. Хапайте її! Держiть!

Сум'яття. Лiда кидає офiцерам стiльця пiд ноги i тiкає. Поручик падає, Лундишев виривається з рук Юркевича i з криком бiжить до дверей.

Лундишев. Караул! Вiн збожеволiв! (Тiкає).

Полковник. Дверi на замок! А, то ось воно що!

Заарештувати, заперти, розстрiляти! (Показує на Юркевича солдатам, тi беруть його за руки).

Пострiл за дверима, другий.

Юркевич (кричить). Геть! Вони її вбили, негiдники!

Цiєї ж хвилини обидва офiцери вертаються, ведучи пiд руки Лiду, яка вже не пробує вириватися.

Поручик. Єсть, пане полковнику! Затримали! (Притискує хустку до щоки). Злочинниця вiдстрелюва-лась…

Юркевич (поривається до Лiди). Лiдо! Моя рiдна дiвчинко!

Полковник. А! То ось яка тут стенографiя? Чудово! Через пiвгодини будете обоє розстрiлянi. Поручику, розпорядiться.

Карфункель, який увесь час уважно стежив за цiєю сценою, тепер виступає вперед.

Карфункель. Iр зайд толь! Вi з'їхаль з глузду! Я протестую! Потрудiться не робити дурницi i вiдправляйте наш поїзд. Я телеграфiрен германський посол!

Полковник. Що таке! Та ви ошалiли! Я вас самих розстрiляю через двадцять чотири години… через двадцять чотири хвилини.

Карфункель. Мене? Через двадцять чотири хвилини? Зальбадерей! Мене?

Полковник. Що таке! Взять його!

Карфункель. Через двадцять чотири хвилини? А вi знаєте, що буде з вами через двадцять чотири хвилини? Ха! Раджу вам краще розпорядiлься з вашим час. Алле таузенд! Тисяча диявол! (В гнiвi наступає на полковника, махаючи перед його носом своїм годинником). Двадцять чотири хвилини! Краще скажiть, де ви подiль мiй поїзд? Вiддайте менi пiвгодини — чуєте? — пiвгодини, якi я загубiль через ваш гармидер — вони менi коштують десять рокiв, чорт би вас побраль!

Полковник (вiдступає