Майстри часу - Іван Антонович Кочерга

Лундишев. Та що ви! А така на вигляд скромна дiвчина…

Юркевич. I уявiть собi, який випадок: сьогоднi, цiлком несподiвано, одержую вiд неї листа з Харкова.

Лундишев. Та що ви!

Раптом виникають якiсь наростаючi звуки. Чути тривожнi дзвiнки. Десь схвильовано гуде телефон. Грюкають дверi. Через кiмнату швидко проходить кiлька заклопотаних залiзничних службовцiв i офiцерiв.

Лундишев (схоплюється стурбований). Що таке? Якась тривога… Може, боронь боже, на фронтi?

Юркевич. Та нiчого особливого, заспокойтеся.

Лундишев. Легко сказати — заспокойтеся. Кажуть, що наше становище неважне. Чи вiрите — хвилини лiчу, коли нарештi виберуся з цiєї проклятої Росiї. Ах, пардон, я вас перебив. Ну, то що ж далi? Одержали вiд неї листа…

Юркевич. Так, щойно. Пише, що буде сьогоднi тут з харкiвським поїздом. Це, значить, через пiвгодини. Можете судити, який я схвильований. Сiм рокiв мовчання i даремних розшукiв — i раптом сьогоднi доля знову посилає її на моєму шляху!

Лундишев. Хм, доля… Не дуже я вiрю подарункам долi, мiй молодий друже. Це, знаєте, бувають такi дитячi цяцьки — вiдчиняєш таку гарненьку коробочку — думаєш, там цукерок, а звiдти — бац! — вистрибує чорт з рогами.

Юркевич. Ну, що це ви, граф, як вам не соромно!

Лундишев. Так, так, мiй друже. Адже ж ви не бачили її сiм рокiв. Звiдки ж ви знаєте, яка вона тепер? Та ще комунiстка, спаси господи! Ви ось думаєте, що вона така собi тиха курочка — цiп, цiп, цiп, а вона — гам! — i вiдкусила вам голову — хе-хе-хе!

Юркевич. Нехай так. За неї i вмерти щастя.

Знову входить той самий поручик. Озирається, пiдходить до Лундишева.

Поручик. А, ваша ясновельможнiсть! Куди це ви зiбрались?

Юркевич вiдходить i сiдає бiля стола. Офiцiант приносить йому пляшку пива.

Лундишев. Та ось хочу провiдати брата Iвана в Парижi. А ви як, поручику?

Поручик. Та нiчого, граф, не сумуємо. Пульси поки що б'ються.

Лундишев. Так, вам аби тiльки дiвчата. А ось на фронтi, кажуть, не той… (Притишуючи голос). Чи правда, що був якийсь прорив? Я, знаєте, так хвилююся!

Поручик. Та нiчого подiбного! Який там прорив?

Лундишев. Адже ж бiльшовики знову натискають. Кажуть, навiть Орел нiбито захопили.

Поручик. Не вiрте, ваша ясновельможнiсть, таким нiсенiтницям. Ми їм недавно так всипали, що не скоро очумаються. Особливо вiд танкiв. Вiд цих танкiв у червоних всякi пульси завмерли. Туди ж, воювати лiзуть!..

Лундишев. Та що ви! Дай-то бог! Як же, говорять, пiд Кам'яно-Черновською цiлий наш кавалерiйський корпус розбито?

Поручик. Та хто ж це говорить! Їхнi ж пiдпiльнi агiтатори. Думаєте, їх мало? Скрiзь нишпорять. Цим тiльки i беруть, щоб ворожий тил розкладати. Та от i сьогоднi… (озираючись i притишуючи голос) одержано секретне повiдомлення, що приїжджає їхня пiдпiльниця — шпигунка. З харкiвським поїздом.

Лундишев. Та що ви кажете? Значить, ви за нею? Полювання?

Поручик. Ще б пак! Звiр вiдмiтний.

Лундишев. А як же ви її пiзнаєте? Вона ж, певно, пiд гримом — iнкогнiто?

Поручик. Та ось я чекаю iнструкцiй. (Дивиться на годинника). Поки що вiдоме лише прiзвище.

Лундишев. А чого ж вам бiльше?

Поручик. Ну, то цього якраз дуже мало. Що ж ви думаєте, в неї один паспорт?

Лундишев. Напевно, єврейка?

Поручик. Нi, уявiть собi, росiянка. Якась Зван-цева.

Юркевич, який прислухався, випускає, зляканий, склянку.

Дзвiнки. Входить поспiшно Карфункель. За ним носильник. Поручик ходить по кiмнатi.

Носильник (до Лундишева). Готово, ваше сiя-тельство. Здав.

Лундишев (схоплюється). Ага, чудово, чудово!

Носильник. Не звольте турбуватись. Поїзд запiзнюється на тридцять п'ять хвилин. Я зайду через двадцять хвилин. (Виходить).

Юркевич (пiдводиться схвильований). Який жах! Лiда… Лiда… Що ж робити? Як застерегти її вiд цiєї небезпеки?

Карфункель (до Юркевича). Тридцять п'ять хвилин! Я не можу загубiль пiвгодини через ваше безладдя. Це неподобство, нечувано, чортзна-що!

Юркевич (не слухаючи). Поїзд запiзнюється. На тридцять п'ять хвилин. Значить… значить, є ще час. Але що придумати, що зробити?

Карфункель. Тридцять п'ять хвилин! Я буду скаржитися. Зальбадерей! Я вимагаль!

Юркевич. Та чого ви до мене причепилися! Що я — начальник станцiї? Я такий самий пасажир, як i ви.

Знову гугнить телефон. Тривожнi дзвiнки.

Карфункель. Найн, не такий. Я мусиль, iх золь — я мусиль бути тринадцятого числа в Гейдельберг!

Юркевич. Ну, що ж, на те ви майстер часу — зробiть, щоб це було так.

Карфункель. Зальбадерей!

Лундишев. Чуєте, чуєте, знову! Та спитайте ж їх — у чому справа, поручику!

Поручик. Та годi-бо, граф, як вам не соромно! Ви лише сiєте панiку. (Спiшно виходить).

Лундишев. Так, добре тобi панiку. Тобi б лише пульси та дiвчата. Стривайте! Поручику! (Бiжить за ним).

Карфункель. Мене не смiють затримуваль! Тридцять п'ять хвилин! Га! Я не можу загубиль пiвгодини. Я дам сто, п'ятсот доларiв за цi пiвгодини. Щоб