Майстри часу - Іван Антонович Кочерга

Юркевич (не помiчаючи Лiди, що зупинилася бiля порога). К чорту! К чорту вас i вашу курочку, к чорту вашу принцесу Буль-Буль! К чорту вашi грошi! (Шпурляе в Лундишева важким пакетом i, перекинувши пляшку, вибиває в нього з рук склянку. Зляканий граф схоплюється). Подавiться вашими тисячами, через них я трохи не вбив вас, проклята мавпо! Пiд три чорти ваш Париж, якого менi не доведеться побачити! А!

Лундишев (витираючись i тремтячи). Ви… ви божевiльний! Ви здурiли! Я завтра скажу Андрiєвi Iвановичу, щоб вас прогнали з служби… Я… я попечителевi напишу.

Юркевич кидається на нього з кулаками. Лундишев тiкає.

Юркевич (дико озирається i бачить Лiду, що застигла здивована i злякана). Лiдо! Лiдо! (Пiдбiгає до неї i хапає її руку). Лiдо, менi страшно! Врятуй мене, моя дiвчинко! Лiдо, якби ти знала, на що я зараз зважився! (Тулиться до неї, весь тремтячи i схлипуючи). А! Я знаю… Це вiн… це той механiк з зубним болем!

Лiда. Олексiю Семеновичу, любий, заспокойтеся. Я знаю, чого ви хвилюєтесь. Забудьте, про що ми говорили. Я чула, як ви сердилися, що ви не поїдете в Париж. Це була хвилина… хвилина захоплення. Я не буду сердитися на вас. Прощайте! Я буду вашим другом, як i ранiш.

З гуркотом, — цього разу з правого боку, — влiтає поїзд i проходить повз вiкна. Дзвiнки i метушня.

Лiда. Дивiться! Це ваш поїзд! Iдiть мерщiй! Iдiть!

Юркевич (з криком). Лiдо! Лiдо! I ти, i ти мене женеш вiд себе?

Вiдчиняються дверi, входить Софiя Петрiвна.

Юркевич. Лiдо, моя дорога, моя рiдна! Не покидай мене, моє останнє щастя!

Софiя Петрiвна (виступає вперед, вiдкинувши вуаль). А! Так ось де вона, ваша коханка, ваша принцеса, ваша полюбовниця, яку ви так старанно ховали. I ви не посоромилися сказати менi, що їдете самi, не посоромилися тiкати вiд мене з першою-лiпшою, з пiдфарбованою красунею з веселого дому!

Лiда. Ах! (Бiжить до дверей). Який сором, яка ганьба!

Юркевич (кидається до Софiї Петрiвни з пiднесеною рукою). Пiдла тварюко! Замовчи, або я тебе вб'ю.

Софiя Петрiвна (iз зневагою). Ти мене вб'єш? (Лiда тiкає). Зараз же їдьте додому!

Чути третiй дзвiнок. Гудок. Поїзд рушає.

Юркевич (стискає голову руками). Принцеса Буль-Буль… Двадцять три тисячi… Двадцять три тисячi. Венецiя, Париж… Чарiвний мiраж… Щастя, воля, слава… Тисячi вогнiв попереду… Лiдочка!.. Лiда! Знайти щастя! Втратити щастя!.. Покохати на все життя… Двадцять чотири хвилини! А колеса стукотять, паровоз бiжить… Поїзд, мiй поїзд! Геть! У мене є ще бiлет моєї екскурсiї — я ще поїду.

Вiдштовхує з дороги Софiю Петрiвну i бiжить до дверей, але зараз же вiдступає злякано, бачачи доктора Карфункеля, що стоїть на дверях i тихо смiється, накручуючи ключем годинника.

Карфункель. Зальбадерей! Ваш поїзд уже пiшов, мiй любий друже. Сподiваюся, що вi не скучаль цi двадцять чотири хвилини — подiй, здається, було досить?

Юркевич (кричить). Диявол! (Зомлiв).

Карфункель. Зальбадерей! Пустий балакня. Коли що не розумiль — значить, або доля, або чорт.

Завiса.

Входять поручик i начальник станцiї.

Поручик. Скажiть, поїзд на Харкiв скоро?

Начальник станцiї. Як завжди — п'ять сорок.

Поручик. А на Шепетiвку?

Начальник станцiї. Чотири двадцять. Тiльки вiн запiзнюється. На пiвгодини.

Поручик. Вiчно запiзнюється. Ну, добре, ходiм у дежурну. Я мушу прийняти станцiю.

Виходять.

Входить Юркевич. Тепер йому 32–33 роки. Схвильований. Виймає з кишенi листа. Читає. Нервово ходить по кiмнатi. Курить.

Юркевич. Невже ж це можливо? Вона — Лiда, моя золота Буль-Буль ель Газар, моя улюблена мрiя, яку я втратив так безглуздо на цiй же станцiї сiм рокiв тому, — вона мене пам'ятає, а може… а може й кохає! Яка химерна рiч — життя!.. I яке щастя знову знайти її тепер, пiсля довгих рокiв розлуки… i яких рокiв!

Входить Карфункель, як i ранiш, елегантно вдягнений, але вже в iншому пальтi, як i ранiше з чемоданом в руцi. Дивиться на годинник. Невдоволено хмикає.

Карфункель. Хм. Дер таузенд. Дi ур гет фор. (Пiдносить годинник до вуха, хитає головою). Годинник поспiшає. (Виймає з другої кишенi другого годинника). Абер найн. Зi гет рехт. Е, пардон, — вi не знайт, коли поїзд на Варшава?

Юркевич (неуважно). Напевно не знаю. Здається, вiн запiзнюється на тридцять п'ять хвилин.

Карфункель. Вас? Дас iст унергерт! Це неможливо! Я мушу пiслязавтра бути дома, в Гейдельберг. Неодмiнно. О, ферфлюхте гейденлерм! О, безглюздий країна, що нiколи не шануваль час. Я не можу спiзняль.

Раптом чути мелодiйне тринькання, неначе з музикальної шкатулки.

Юркевич (здивовано озирається). Що таке? Звiдки ця музика? Неначе куранти на годиннику. (Проводить рукою по чолу). Де я чув колись таку музику?

Карфункель (виймає ще одного годинника з кишенi — тринькання стає гучнiшим). Алле таузенд! Я не можу спiзняль!

Юркевич (вiдступає вражений). Боже мiй! Та це ж ви! Знову ви! Знову лиха година!

Карфункель. Вас? Вас волен зi? (Накручує годинник ключем).

Юркевич. Ну та, звичайно ж, ви!