Майстри часу - Іван Антонович Кочерга

Юркевич. На все добре.

Лундишев (повертається). Да, трохи не забув — блохи! Це вже не в службу, а в дружбу, — пошукаєте в неї, мiй голубе, блiх, якщо ця капость заведеться. Якщо в неї буде погано з шлунком — дайте їй трошки червоного вина. Ну, я йду.

Бере руку Юркевича i потискує. В цю хвилину дверi тихо вiдхиляються, i в них заглядає Софiя Петрiвна, яка чує дальшi слова розмови.

Дивiться ж, мiй рiдний, бережiть мою принцесу, мою любу втiху. Доручаю її вам, мою руденьку красуню!

Софiя Петрiвна. А! Так от його правда! Принцеса! Руденька, красуня! Я так i знала!

Юркевич. Неодмiнно, неодмiнно. Буду берегти, як зiницю ока.

Лундишев. Пам'ятайте ж, вiзьмiть окреме купе першого класу. Якщо вона схоче купатися — нехай купається. Та ви й самi витирайте їй часом груди i нiжки.

Софiя Петрiвна. Який цинiзмi

Лундишев. Та за одним заходом пошукайте в неї блiх.

Софiя Петрiвна. Нi, це вже занадто! Постривай же, негiднику!

Зникає.

Лундишев. Ну, я пiшов. Адьє! (Виходить).

Юркевич (сам). Яке щастя, яке чарiвне щастя! Три тисячi карбованцiв, воля, радiсть, життя! Та це ж можна послати до бiса прокляту гiмназiю, — два роки подорожувати, побувати в Iталiї, надрукувати мою книжку. Боже, яке щастя! О, моя люба курочка, дорога принцеса Буль-Буль!

Чути далекий протяжний гудок паровоза.

Яке щастя — не знати нiяких турбот i тiльки слухати цей далекий зазивний гудок паровоза. Тихий вечiр, м'яка канапа, а там, за вiдчиненим вiкном, догоряє зоря, пливуть голубi поля, летять золотi iскри i так п'янкувато пахне ароматним березовим димом, — а паровоз усе бiжить i бiжить, i дзвiнко кричить, i будить далеку луну, i так солодко завмирає серце. А попереду чарiвний, широченний свiт… Золотi вогнi Парижа… палаци, музеї, жiнки, нескiнченне свято мистецтва. А далi Iталiя, Венецiя, тихi канали, чорнi гондоли… море. Нi, це якась казка! Мерщiй на повiтря, доки я не прокинувся! (Хапає чемодан i тягне його в дверi).

Цiєї хвилини чути гучний дзвiнок i видно, як на перон влiтає поїзд, з блиском i гуркотом проходячи повз вiкна. Дверi розчиняються, i входять 2–3 пасажири з клунками i чемоданами. Зараз же вбiгає ще один i кричить: «Ходiм мерщiй — це на другiй путi, а я вас шукаю», пiсля чого всi спiшно виходять.

Входять двi дами, за ними носильник тягне цiлу гору багажу. Дами проходять в «дамську кiмнату».

Носильник (на ходу). Зараз, пане, заберу вашi речi. Не звольте турбуватися, ваш трохи спiзнюється.

Входить Лiда, дуже молода, гарненька дiвчина, з рудувато-золотавим волоссям. Вона пiдходить до стола i поправляє зачiску перед дзеркалом, пiсля чого теж простує до «дамської кiмнати». Юркевич кидається до неї.

Юркевич. Кого я бачу! Лiдочко! Лiдiє… Павлiвно! Лiда (обертається). Ах! Олексiю… Семеновичу!

Юркевич (бере обидвi її руки). Боже мiй!.. Ви, ви! (Цiлує її руки). Ви тут! Яким вас вiтром сюди занесло?.. Лiдо!

Лiда. Невже ви мене пам'ятаєте?

Юркевич. Вас дивує моя смiливiсть i нiжнiсть моїх слiв! I справдi, чи маю я на це право? Коли подумати, як мало я вас все ж таки знаю! (Бере їїї за руки i садовить поряд себе в крiсло). В своєму життi я знав вас лише чотири мiсяцi, навiть менше, — i це здається такою далекою казкою. З того часу я не бачив вас цiлi два роки. I тiльки згадував потiм кожну хвилину, яку я прожив бiля вас так близько, а насправдi так далеко…

Лiда. Ви… ви самi не хотiли.

Юркевич. I коли мене перевели з Курська i я прощався з вами i хотiв сказати вам так багато… ви простягнули менi мовчки руку, дивлячись кудись убiк. I я пiшов… пiшов назавжди. I раптом ми почали писати одне одному, i запiзнiла нiжнiсть спалахнула таким нестримним полум'ям! А потiм припинилось i листування…

Лiда. Я була в Петербурзi… на курсах. (Чути третiй дзвiнок, поїзд, що стояв пiд вiкнами, рушає).

Юркевич. Якби ви знали, скiльки разiв я мрiяв про нашу зустрiч, i раптом сьогоднi… Ну, скажiть же, скажiть, чому нiчого не можна прочитати у ваших очах? Невже ви тодi не бачили, що я був безумно, до нестями в вас закоханий?

Лiда. I все-таки поїхали… поїхали назавжди.

Юркевич. Поїхав, поїхав… А чому ж ви не сказали менi — зостанься?

Лiда. Ах, Олексiю Семеновичу, що минуло — не вернеш. Та й я тепер уже не та. Цi роки… Петербург, курси багато чого мене навчили, багато на що розкрили очi.

Юркевич. Але як ви сюди потрапили? Ви ж знаєте — це моє мiсто.

Лiда. Тут живуть нашi родичi.

Юркевич. Так, пам'ятаю, пам'ятаю. Але це, здається, десь на селi.

Лiда. Так, за десять верст — у Полинiвцi.

Юркевич. Чому ж ви самi?

Лiда. Я не сама — там мама i Катя. А ви виїжджаєте?

Юркевич. Уявiть собi, така досада! Два роки мрiяв побачитись з вами, а тепер, коли ця радiсть прийшла, я мушу через десять хвилин поїхати, i поїхати так далеко!

Лiда (сумно). Там знайдете iншу радiсть — кращу за цю.

Юркевич (глибоко схвильований). Iншу радiсть! Лiдо! Лiдо! П'ять хвилин тому, перед вашим приходом, я зазнав безумної радостi. Усмiхнулася