Майстри часу - Іван Антонович Кочерга

доля: один багатий пан дав менi одне… одне доручення i, уявiть собi, три тисячi карбованцiв за пусту комiсiю. Три тисячi карбованцiв, щоб з'їздити в Париж i привезти йому одну… одну рiч. Ви пам'ятаєте, як я мрiяв поїхати за кордон — i раптом така нагода! Але тепер — але тепер, Лiдо, це все померкло, коли я побачив вас. Це дiйсно, як казав той нiмець, «закон тiсного часу», коли подiї тiснять одна одну. Лiдо, я ще вас побачу, ви надовго сюди?

Лiда. Так… дуже надовго. Я виходжу замiж.

Юркевич (пiдводиться). Замiж? Боже мiй, коли, за кого? Лiдо!

Лiда. За одного тутешнього земця — з Полинiвки. Я познайомилася з ним у Петербурзi. За Котельникова.

Юркевич. За Котельникова! За цього демагога! I ви його любите?

Лiда. Нас зв'язала не любов, а погляди, переконання. Я ж казала вам, що багато дечого навчилася за цей час. I насамперед — поважати людей, якi боролися за правду.

Юркевич. Ну, звичайно, де ж менi рiвнятися з цим борцем! Його ж переслiдували, вiн був на засланнi, в тюрмi! Так, я пам'ятаю — вас же завжди поривало до революцiї i тому подiбних речей.

Лiда (хоче йти). Пробачте, Олексiю Семеновичу, менi вже пора. Прощайте!

Юркевич. Нi, це якийсь кошмар, дiйсно якась тiснота подiй! Коли ж ваше весiлля?

Лiда. В п'ятницю.

Юркевич. Як! У п'ятницю? Через три днi?

Лiда. Та пiзнiше ж не можна — починається пiст.

Юркевич. Нi, це щось безглузде! Я через п'ять хвилин поїду, а ви через три днi виходите замiж! Вiд цього, справдi, стає тiсно в мозку, в нещаснiй моїй головi! I це пiсля двох рокiв розлуки, двох рокiв невгасимої мрiї про вас! I ви так просто про це говорите! Вона його поважає! А любов? А любов, Лiдо? Невже ж ви нiколи про неї не чули, хоча б з ваших газет?

Лiда (пiдводиться схвильована). Любов… любов. Це занадто велика розкiш, Олексiю Семеновичу, Тисячi людей не мають хлiба, а не те що любовi!..

Юркевич. I все-таки люблять. Як не соромно вам зрiкатися любовi — вам, молодiй, принаднiй. I невже ж ви нiкого не кохали? Хоча б тодi — в Курську?

Лiда. Навiщо ви говорите менi це, Олексiю Семеновичу? Якщо ви самi не бачили, то хiба я могла?.. Ах, та що згадувати! Адже ж я така безсердечна. Адже ж я тiльки мовчу — я не вмiю переживати так поетично, так музикальне. Якщо ви тодi не вгадали… (Зiтхає й одвертається).

Юркевич (схвильований). Та невже ж це можливо? Лiдо, моя Лiдо! (Бере її руку). Невже ви мене кохали? кохаєте? Нi, нi, це було б… Лiдо, моя Лiдо! Та я ж люблю вас, люблю без краю, до нестями!

Лiда (пiдводиться). Прощайте!

Юркевич. Лiдо, якщо я був дурнем тодi, то не будьмо хоч тепер нерозумнi. Через десять хвилин я мушу поїхати в далекий Париж, що так принадно менi усмiхався, але я не поїду. Скажiть одне слово — i я зостануся з вами. Будьте моєю дружиною, Лiдо, — я вiддаю вам найкраще, що маю. Скажiть же це слово, яке ви так довго таїли.

Лiда (раптом оповиває його шию руками). Любий! Коханий!

Юркевич. Лiдо, Лiдо! (Поцiлунки). Яке чарiвне щастя! Зараз же поїдемо до тебе, до твоєї мами, добре?

Лiда. Так, так, а потiм до тебе…

Юркевич. До мене, до мене, моя радiсть! Яке щастя! Чи думав я десять хвилин тому, що побачу так скоро твої чудовi очi, якi снилися менi стiльки разiв!

Лiда. А тобi не жаль… Парижа?

Юркевич. Ти, ти моє щастя! Це ти моя принцеса Буль-Буль, моя курочка. (Смiється). Ах, коли б я тобi розказав!.. Адже ж це ти, ти золота птиця Iндаура, це тебе я знайшов у горах Сатпури, на рiчцi Чамбал, принцеса Буль-Буль ель Газар. А скажи, тебе не кусають блохи?

Лiда (наївно). Ах, знаєш, страшенно! У вагонi їх така сила — фу, як тобi не соромно, безсовiсний!

VI

Носильник (входить). Чи не ви будете панночка з Полинiвки? Там коней по вас прислали.

Лiда. Так, так, я зараз. Я зараз прийду.

Юркевич. Ходiм. А мої речi? А де ж?..

Носильник. Зараз, добродiю, буде ваш поїзд, я тiльки принесу графовi нарзану — i заберу вашi речi — миттю. (Виходить).

Юркевич. Ах, так, граф… Вiн ще тут? Добре, добре, я того…

Лiда. Ну, ходiм же, любий!

Юркевич. Бiжи, моя радiсть, я зараз — тiльки скажу два слова цьому моєму… графовi.

Лiда. Ну, добре, я зараз. (Бiжить).

Юркевич (сам. Береться за голову). Поїзд!.. Поїзд… Все ж таки це якийсь сумбур: курочка… принцеса Буль-Буль… три тисячi… Лiдочка… за п'ять хвилин поїзд… мiй поїзд. (Чути далекий гудок). Вiкно, канапа, золотi iскри, далекий зазивний гудок. I все ближче i ближче чарiвний мiраж. Але ж я не поїду! Не поїду! Значить, усе пропало! (Стискає голову). Як тiсно, як безумно тiсно в головi! А може, а може, ще можна поїхати? Нi, нi, хiба це мислима рiч, адже ж призначено весiлля, треба побалакати з її матiр'ю. А екскурсiя завтра поїде. А! Геть цi пiдлi вагання! Щастя тут, воно зi мною, i я не вiддам його нiкому — це Лiда, моя Лiда! (Ходить по кiмнатi). Так. Значить, треба повернути графовi цi грошi. Так. (Виймає з кишенi пакет). Треба. А все-таки, як досадно. (Зважує на руцi пакет). Двадцять три тисячi карбованцiв! Двадцять три тисячi! I навiщо вони йому? Викине,