Майстри часу - Іван Антонович Кочерга

Таратута. Е, брат, — через те ти i страждаєш, що з бабою зв'язався. А я ось їжджу собi по дорогах, шукаю вiтра в полi i горя не знаю.

Юркевич (усмiхається). По-старому курей давиш?

Таратута. Не забув… Нi, брат, тепер не дуже. Тепер, брат, курка — рiдкiсть. Якщо й потрапить яка дурна пiд колесо, то й ту воскрешати доводиться. (Сiдає бiля Олi на лавочцi). Так-то, Олю, мiй друже.

Юркевич. Як воскрешати? Що ти брешеш, Таратуто?

Усачиха (в щирому захопленнi). I збреше ж, куродав окаянний!

Таратута. А ти думав, звiдки в мене ця курка? Пiд колеса потрапила, сердешна.

Юркевич. Як пiд колеса?! Та вона ж жива!

Таратута (не кваплячись, дiстає з кишенi пляшку i металеву чарочку). А ось тут i починається воскресєнiє iз мертвих та iншi чудеса. (Наливає в чарочку). Войдiтє. (П'є). Добрий коньяк, французький. Влив їй в горло оцього самого коньячку, — скочила, як перемита. (Наливає). Випий i ти, братику, — коли вже курка п'є i жива буває, то тобi й бог велiв.

Усачиха. I все бреше, сукин син. Вимiняв де-небудь на гас, щоб його жаба забодала!

Юркевич (п'є). I час тебе не бере, Таратуто.

Усачиха мимоволi ковтає, дивлячись, як Юркевич п'є.

Таратута. Час? Це ви, образованi, вигадали час, а я на нього давно плюнув. За мною нiякий час не вженеться. В мене один рахунок — завжди сьогоднi.

Юркевич. Мудрець ти, Таратуто, сам собi цiни не знаєш.

Таратута. Ну, прощавайте поки — не сумуй, Олю, — i мальчонку твого пiдправимо. (Дає їй пляшку). На ось, дай йому ковтнути чарочку — миттю серце запрацює. Напевно.

Оля (крiзь сльози). Йому камфори треба, Таратуто, — а де її взяти… Ось сиджу, чекаю на Андрiя Трохимовича — i додому йти боюся.

Юркевич. А в Червоному Хрестi питали?

Оля. Скрiзь була — нiде немає.

Таратута. Стривай! То я ж знаю!

Оля. Та невже? Ради бога, Таратуто, — врятуй, на тебе одна надiя!

Таратута. Поїхав! Є в мене один чолов'яга. Коли вже в нього немає — то, значить, нiде. Потерпи, Олю, — я вмить. (Виходить).

Усачиха. Стривай, Таратуто! Коли ще де-небудь курку задавиш… (Бiжить за ним).

Юркевич пiдводиться i йде до дверей. Входить граф Лундишев. Вiн постарiв, зiгнувся, обшарпаний, ходить через силу, спираючись на паличку. Юркевич одвертається i хоче вийти.

Лундишев (зупиняє його). Мсьє Юркевич!

Юркевич (обертається). Чого вам вiд мене треба?

Лундишев (з образою). Тiкаєте? Боїтесь, мабуть, що просити у вас буду… ех!

Юркевич. Невже ви самi не розумiєте… Забули…

Лундишев (в свою чергу розсердившись). Не вам би це казати, молодий чоловiче! Ви самi, мабуть, забули, як двiчi накидалися на мене й душили за горло. В мене й досi шия болить.

Юркевич. Ну, тим бiльше. Немає, значить, про що й балакати.

Лундишев. Якщо я проговорився тодi, що знаю вашу дружину, то це була просто необережнiсть. А що зi мною зробили подiбнi до вашої дружини комiсари! Не знаєте? Все забрали — грошi, будинки, речi, золото, срiбло — все. Ось тiльки цей перстень залишився — хочу на хлiб та на масло вимiняти. Ех!

Юркевич (дивиться на перстень). Ого! Iзумруд.

Та ще який великий!

Лундишев.. Ще б пак, вiсiм каратiв. Фамiльний. Ще вiд дiда лишився. Колись графиня Селецька трохи не навколiшках благала, щоб продав, — давала чотири тисячi, потiм п'ять — не вiддав. Навiть посварилися через це.

Юркевич. То це ж цiлий скарб! Капiтал! (Милується каменем). Ви можете два роки жити на цей камiнь.

Лундишев (прикро). Ви думаєте? Знаєте, скiльки за нього дають мiсцевi йолопи? Двадцять тисяч. А паршива курка на базарi коштує двадцять п'ять.

Юркевич (усмiхається).

Лундишев. Усмiхаєтесь! Я знаю, чого ви смiєтесь.

Юркевич. Та що ви… це просто так — згадав.

Лундишев. Згадали, як я колись двадцять тисяч за паризьку курочку давав. Золотом. А тепер i звичайної не маю… Тижнями сиджу без обiду. (Сiдає на лавку бiля Олi).

Оля (пiзнає Лундишева). Добридень, Валерiане Сергiйовичу. Пробачте, я вас не пiзнала.

Лундишев. А? Хто? А, це ти… Оля. (Сухо). Добридень. Так, батеньку, дожили. А де ваша дружина?

Юркевич. Та ось мусить приїхати сьогоднi. Чекаю. Вибачте. (Пiднiмає шапку i виходить).

Лундишев (мимрить про себе). Двадцять тисяч курка… Тьфу!

Оля. Давно вас не бачила, Валерiане Сергiйовичу. Як ваше здоров'ячко?

Лундишев. А це вже ти в свого чоловiка спитай — бiльшовика. I подiбних йому комiсарiв.

Оля. Та господь з вами, графе, який же Андрiй Трохимович комiсар?

Лундишев (стукає паличкою). А хто ж? А хто? Забула, як ще тисяча дев'ятсот дванадцятого року в тюрмi сидiв? З тисяча дев'ятсот п'ятого року забастовщик. Це ж у них заслуга, чин, вродi як вислуга лiт. Зате — тепер начальство. Комiсар! Пф…

Оля. Та нiяке вiн не начальство. Як був машинiстом, так i залишився. Самi голодуємо.

Лундишев (не слухаючи). Комiсар! Бiльшовик! I слова-то якi повидумували: Пар-ком, Ком-бєд. Со-бес, Че-ка. Опродкомгуб. Тьфу! Грабилiвка, розбiйники, бандити. Землю забрали, садибу забрали, будинок забрали. Речi, одежу, золото, срiбло. I виїхати не можна. Сиди, подихай з