Майстри часу - Іван Антонович Кочерга

Карфункель. Значить, дурний голова. Абер в мене немає часу — з вами балакати. Менi треба узнаваль мiй поїзд. (Розсердившись), Потурбувалься пропускать мене в каса!

Усачиха. Та яка тепер каса! Там нiкого немає!

Карфункель. Як немає! Я сам чув розмова унд шум. Там єсть один касир.

Юркевич. Та що це ви, майн гер, — яка тепер каса!

Усачиха. Iди, iди! Насупився, як король пiковий, i лiзе. Нiчого очi вилуплювати — я сама трефова дама — зась.

Лундишев. Та з вас, майн гер, кури смiятимуться.

Карфункель. Менi не треба курка — менi треба касир. (Вiдштовхує Усачиху i стукає у вiконце). Дi касе! Дас iст унергерт! Я буду скаржитись!

Усачиха. Пропала моя голубонька. Добрався-та-ки — нiмець проклятий.

З вiконця чути кудкудакання.

Карфункель. Вас? (Вiдчиняє вiконце, звiдки вилiтає курка). Що такий? Вас фюр ейне хенне! Що за один курка! (Хапає на льоту курку).

Усачиха (кричить). Вiддай мою курку, варвар!

Карфункель. Їх фраге нiхтс данах! Їх бiн урма-хер — я дзигармайстер, а не куроводник! Менi не треба нiяких курка!

Усачиха. А не треба, то вiддай!

Карфункель. Це не твоя курка!

Усачиха. Не моя! А ти звiдки знаєш чия? (Вириває в нього з рук курку i тiкає).

Юркевич. То це ж та сама, що Таратута…

Лундишев. Стривайте! Мадам! Продайте менi вашу курку!

Виходить за Усачихою.

Карфункель (зазирає у вiконце каси). Дас iст нарренхаус. О, безумний час, коли курка в каса i немає нi бiлет, нi поїзд!

Юркевич. Так, майн гер, — бiлети у нас не в касi.

Карфункель. Не в касi? А де?

Юркевич. Їх дає революцiя разом з гвинтiвкою i наганом. I розпис в нас тiльки один — на фронт.

Увiходять Черевко i комiсар.

Комiсар. А паровози справнi?

Черевко. Паровози нiчого — витримають. Вся справа в людях. Вагонiв теж вистачить.

Комiсар. Ну, значить, орудуй. (Передає йому пакет). Ось наказ.

Черевко. Гаразд. Зараз зберемо осередок, а потiм i iнших.

Карфункель (виступає наперед). Гер комiсар! Менi треба поїзд. Я мусиль сiводнi їхати.

Комiсар (пише в блокнотi). Так.

Черевко. Поїздiв, товаришу, немає.

Карфункель. Як немає! В мене важлива справа! Я не можу загубить час!

Черевко. Зараз, товаришу, тiльки одна важлива справа — революцiя.

Комiсар (пише). I один тiльки час — революцiї. Значить, їдеш, товаришу?

Черевко. Їду.

Комiсар. Добре. Ну, я пiшов в осередок. (Виходить).

Карфункель (розсердившись). А! Вi думаєте, що забираль собi всi поїзда i весь час для ваша революцiя i зупиниль все життя! Аусгешльоссен! Зо бальд нiхт! Не так скоро! Життя ще поверне вас назад тисячею турбот i жалощiв! Воно єсть сильнiше, нiж ваша революцiя!

Черевко. Пуста балаканина, товаришу. Революцiя важливiша за хвилиннi справи.

Карфункель. Що такий! Ну, то дивiться ж, щоб вi не пожалкували потiм про такий хвилина, якої не поверне вам жодна революцiя в свiтi!

Вбiгає ще бiльше стурбована Оля.

Оля. Андрiю Трохимовичу, ви тут? Серьожi зовсiм погано, що ж менi робити, що робити! Доктор каже — камфора… якщо не дiстанемо, умре… (Плаче).

Черевко. Що ж менi робити, Олю, що… ти ж бачиш… Нiде немає.

Карфункель (хмуро). Ага — я говорiль. Ось во-на — цей хвилина.

Оля. То вiн же умре — пiдемо додому. Вiн тебе кличе, хоче тебе бачити.

Черевко (з мукою). Та не можу ж я, Олю, зрозумiй — не можу — зараз осередок… негайний наказ — Треба готувати поїзди на фронт. Ех… (Затуляє обличчя рукою).

Вбiгає секретар осередку.

Секретар. Андрiю Трохимовичу, ти тут? Iди мерщiй в дежурну — осередок. Чекають.

Черевко. А? Що? Зараз… (Стоїть, стиснувши кулаки).

Оля тихо плаче.

Карфункель (тихо). Тепер ви розумiль? Який революцiя поверне вам цю хвилину, коли вмирає ваш син i коли вiн вас кличе.

Черевко (отямившись — рiшуче). Ходiм, Павло Михайловичу. Iди, Олю, iди. (Цiлує її). Я потiм… Бачиш, зараз не можна. (Виходить з секретарем, Оля йде за ним).

Юркевич. Що, майн гер, — є, значить, люди сильнiшi, нiж ваша мудрiсть. Цього разу ваш «фокус не удалсi».

Карфункель. Зальбадерей! (Виходить, грюкнувши дверима).

Пiдходить поїзд. Юркевич iде до виходу. Входить Лiда. Вона в кожусi, з револьвером.

Юркевич. Лiдо! Нарештi. Якби ти знала, як я за тобою занудився, голубко! (Бере її руки). Думав, вже не дiждуся… Та, мабуть, вмирати ще рано. (Пiдвiвся).

Лiда (цiлує його). Бiдний мiй хлопчику, i справдi, який ти став нещасний… Якi в тебе блiдi восковi вуха. Не знаю вже, що менi з тобою й робити. Постривай — я привезла тобi сала i курочку — поїсти… Любий…

Юркевич. Спасибi, Лiдо, — тепер буде легше — з тобою я швидко поправлюсь. А то ж, бувало, я й не обiдав часто. Тiльки самим чаєм i жив.

Лiда (зiтхає). Так менi