Майстри часу - Іван Антонович Кочерга

Карфункель. Зальбадерей! Яка дурниця! Я не лiчиль. Для мене це були тi пiвгодини, на якi спiзнився мiй поїзд. (Дiстає з кишенi пачку листiв i телеграм). Все гаразд. Час знову служить менi, як ранiш. Я знову — майстер часу.

Юркевич. Так, але ж вашi справи йшли, як видно, непогано. Хтось менi казав, що ви були десь головним iнженером, мали свiй автомобiль i таке iнше. Чому ж ви тодi не поїхали додому?

Карфункель. Чому? Чому?.. Я мусиль чекати.

Юркевич. Де? На станцiї?

Карфункель (нiяково). Нi… в iншому… в iншому мiсцi.

Юркевич. А! Розумiю. В такому — з гратами. I довго ви… сидiли?

Карфункель. Я ж казав вам, що я не лiчиль цих дурних рокiв. (Одвертається невдоволений). Це все проходиль, i сьогоднi я їду. Я їду в Гейдельберг, де збудую нарештi мiй генiальний годинник. О! Великий дзигармайстер Тобiас Рамiнгер чекає моїх рисункiв, i пiслязавтра ми почнемо роботу. I тодi — i тодi свiт пiзнає, що таке час. Люди пiзнають, чому пiвгодини тривають часом довше, нiж десять рокiв, i чому десять рокiв старого такi не схожi на десять рокiв юнака. Але ми це змiнимо. Ми пiдкоримо час дужчим i розумним — ми, майстри часу, що будемо панувати на землi. I тодi свiт уславить мене — першого майстра часу — Тобiаса Карфункеля. Прощайте, майн гер, назавжди.

Юркевич. Дивiться, не довелося б повернутись.

Вiдчиняються дверi, i двоє робiтникiв вносять величезний ящик, весь облiплений ярликами з закордонними написами. Слiдом за ними входить Лiда. Тепер їй 36 рокiв. Вона не те що постарiла, але змарнiла, риси обличчя пом'якшали, легка тiнь мудростi й суму лягає часом навколо її губ.

Робiтники. Єсть, товаришу директор, — в цiлостi. (Ставлять на пiдлогу). Важкий, диявол!

Лiда. Добре, добре. Iдiть же приготуйте грузовик.

Юркевич (кидається до Лiди). Лiдо!

Вона озирається, не розумiючи, потiм скрикує i пiдходить до нього. Вiн бере її обидвi руки i веде на авансцену. I так стоять вони, побравшись за руки, дивлячись мовчки одне на одного. Далека музика.

Юркевич. Лiдо!.. Яка зустрiч! Лiдо! Невже це знову ти!.. Знову ти, на оцiй самiй станцiї, де ми стiльки пережили, стiльки зазнали i муки, i щастя… Коли це було — вчора? Чи десять рокiв тому?

Лiда (усмiхаючись). А ти все такий же — по-давньому ворогуєш проти часу?

Юркевич. О, нi, я тiльки намагаюся зрозумiти його капризи… Як майстер Карфункель. Ну, то розкажи ж, розкажи про себе, моя дорога. (Озирається на ящик).

Лiда. Дивуєшся? Це, мiй друже, iнкубатор, виводити курчат. Поки що виписали з-за кордону, а тепер придивимося, навчимося — i самi такий же зробимо. Так ти ж не знаєш: я тепер директор пташиного радгоспу.

Юркевич. Так, так, я вже чув.

Лiда. Цей для нас малий. Нам потрiбно принаймнi на тридцять тисяч яєць, а цей всього лише на три тисячi шiстсот. Адже ж господарство, в нас росте. Ти знаєш — курку чекає велике майбутнє. Вона повинна нагодувати — i як ще нагодувати! — наших трудящих. Пташине господарство найвигiднiше, найскорiше щодо результатiв.

Юркевич. Ти, як Генрiх IV, мрiєш про курку в супi у кожнiй хатi.

Лiда. Що там твiй — Генрiх! Нiякому Генрiховi й не снилося, що може дати лише один такий радгосп, як наш. Їдьмо до нас — я тобi покажу наше господарство. Нашi iнкубатори, палiсадники, де гуляють кури, пташники, де вони зимують, «брудергауз» — пансiон для молодих курчат. Кожна майже курка несе в нас по сто п'ятдесят, по двiстi яєць на рiк. Ось i порахуй — скiльки м'яса i скiльки яєць. Дев'ять пудiв курячого м'яса i пiвпуда яєць на рiк вiд однiєї лише курки! А в нас їх п'ятнадцять тисяч штук — i все племiннi. Значить, на рiк сто тридцять п'ять тисяч пудiв самого лише м'яса. Але ж це тiльки початок. Через два-три роки ми дамо пiвмiльйона, мiльйон пудiв м'яса!

Юркевич. Мила Лiдо! Ти все така ж палка — i на вiйнi, i в мирний час.

Лiда (сумно посмiхається). Смiєшся… Так, колись воювала, весь Сибiр, Забайкалля конем проїхала, з Врангелем билася, з Колчаком, японцями. А тепер — куряча мама, квочка, курчат виводжу. (Одвертається).

Юркевич. Та що ти, люба! Хiба я хотiв тебе образити.

Лiда (зiтхнувши). Нiчого. Ну, а ти як? Та я знаю, читала — став вiдомим письменником. Чула про твої успiхи. Про тебе говорять, пишуть…

Юркевич. I лають при цьому чимало.

Лiда. Вартий, мабуть, коли лають… Не збивайся з дороги… Так, рiзнi в нас вийшли шляхи.

Юркевич (лагiдно). Ти сама свiй вибрала, Лiдо…

Лiда (знову повеселiвши). Так, а де ж ця моя красуня? Я й забула зовсiм про неї. Товаришу Таратуто, агов!

Юркевич (здивовано). Як, Таратута? Та хiба вiн тут?

Лiда. Ну, аякже! Вiн у нас i завгосп, i завтранспорту, i оператор по виводженню курчат.

Юркевич. Таратута виводить курчат! Таратута — гроза всiх курей, куряча смерть, а тепер… Чудеса! Курчат виводить.

Лiда. Та ще як виводить! За кожним немов нянька ходить.

Юркевич. I не давить?

Цiєї хвилини входить Таратута. Як i колись, веселий i шумний. В руках у нього середнiх розмiрiв ящик, теж з закордонними наліпками.

Лiда. Ну, що? Ну, що? Як вона, Таратуто? Доїхала добре, наша принцеса?