Алмазне жорно - Іван Антонович Кочерга

де тільки можна, і все то даремно, даремно, не знайшлося і сліду алмаза… Двічі затримували мене польські жовніри… майже перед моїми очима замордували чоловіка, що помагав мені шукати, — на моїй душі його смерть. Скільки лиха, зневаги, образ довелося зазнати в путі. Як не рішилася я розуму — не знаю. (Закриває лице руками). і ось тільки три дні перед цим набігла я на слід… Мов безумна, мчала я і вдень і вночі, щоб успіти до строку, щоб не приїхати, коли вже буде пізно. (Вона хитається). і ось… і ось… я у вас… голова туманіє… в очах темно… (Кидається до його ніг). Благаю ж вас, заклинаю вас усім святим… ради життя людини… дайте мені цей камінь, я служитиму вам весь свій вік… тільки врятуйте, врятуйте мого Василя… його ж завтра, завтра скарають. (Ревно плаче).

Цвікловіц (підводиться). Безумна дівчино! Та чи знаєш ти, що цього каменя не здолає купити і сам король польський!

Стеся. Я знаю, я знаю. Але що ж робити? Я благатиму княгиню, я кинусь до її ніг, щоб вона заплатила вам хоч частину. Але ж не дайте загинути живій людині.

Цвікловіц. А чи знаєш ти, дівчино, що гайдамаки забили моїх синів… Адже ж і твій наречений теж гайдамака. і ось ти просиш, щоб я… щоб я викупив одного з тих гайдамаків, що забили моїх синів. Та чи є в тобі розум, дівчино!

Стеся (латає руки). Немає в мене розуму, немає.

Пауза.

Цвікловіц (після довгого мовчання). Правда, не розум привів тебе до мене, а серце…

Він підходить до одних і других дверей і замикає їх. Потім підходить до правої стіни над столом і притискує якусь потаємну пружину. Взявши з потаємної шафи футляр, він замикає двері, підходить до Стесі, що чекає в попередній позі, дивлячись на нього з надією і страхом.

Цвікловіц (одкриває футляр і дивиться на алмаз). Скільки золота сліз і крові бачило це променисте жорно. Але чи зробив цей камінь хоч єдиний раз когоо-небудь щасливим? (Мовчить, потім подає камінь Стесі). Візьми. Авраам Цвілковіц платить свій викуп за право вільного розуму.

Стеся (цілує його руки, тихо плачучи).

Цвікловіц (мовчки дивиться на неї).

Завіса.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Та сама зала в судді Дубровського, влаштована зараз для судового засідання. Ліворуч, трохи навкоси, покритий чорним сукном стіл для суддів, на столі —канделябр, розп'яття, пісочний годинник, папери. Час перед вечором.

І

Лебенцький за своїм звичаєм розбирає папери, стоячи коло стола. Хутко ввіходить граф Ружинський. Лабенцький шанобливо йому вклоняється.

Ружинський. Дубровського нема?

Лабенцький. Ні, ясновельможний пане, він зараз буде.

Ружинський. і листа від Стемпковського теж не було?

Лабенцький. Теж не було.

Ружинський. А, тисяча дяблів! (Нервово ходить по залі). Пане Лабенцький, ви знаєте, що ця навісноголова дівчина таки вернулася. Який диявол допоміг їй — не знаю, тільки мені здається, що вона дістала алмаз. Коли кінчається термін, що дав їй Дубровський?

Лабенцький. Він рахує, що сьогодні о восьмій годині…

Ружинський. Та ще ця безглузда історія з другою навісноголовою. Що там таке з графинею Брагінською? Чи правда, що Дубровський викликає її сьогодні в суд? З яких це часів стали викликати в суд шляхтянок графського роду? Чи пан Дубровський не знає, що вона графиня Брагінська і моя наречена!

Лабенцький (розводить руками). Але ж вельможний граф знає, що знайшовся той золотий наперсток, про який розказувала тоді графиня?

Ружинський (злісно). Так, я чув. і досить було якомусь пройдисвітові, різунові, бродязі заявити, що він врятував невідому панночку, як суддя Дубровський, замість повісити його на першій гілляці, дозволяє собі викликати на суд та зводити на очі з хлопом шляхтянку, вельможну графиню, наречену каштеляна Брацлавського. Я певен, що він робить це навмисно, щоб тільки образити мене. Я завтра напишу листа до його милості короля. Слухайте, пане Лабенцький, я знаю, що вам давно хочеться мати зорю Станіслава. А? Може, написати і про пана до його королівської милості?

Лабенцький (у захваті). О, мій пане! (Цілує його в плече).

Ружинський. Тільки пан і собі повинен зробити мені послугу, коли буде треба.

Лабенцький. Все, що тільки накаже ясновельможний пан!

Ружинський. Насамперед нам треба не допустити, щоб помилували цю скажену собаку, цього проклятого Хмарного. Але як це зробити?

Лабенцький. Панові треба було раніше надіслати кого-небудь слідкувати за цією дівчиною… коли вона їздила по камінь.

Ружинський. Та невже ж я цього не зробив! Але ні Лозка, ні Прозка не вернулись додому. Який чорт їх забрав, не можу і втямити. Пане Лабенцький, тут у передпокої сидить ще один мій шляхтич — пан Мишка, з великими такими вусами, будь ласка, покличте його сюди, може, що й придумаємо.

Лабенцький. Пан Мишка? Так то ж цілий кабан, а не мишка. Зараз (іде до дверей). А… ось і вона, ця дівчина. (Залишається).

Хутко входить Стеся і зараз же кидається до Лабенцького.

Стеся. Ради бога? Де суддя Дубровський?

Лабенцький (сухо). Пана Дубровського немає.

Стеся. Боже мій, коли ж він буде? Сьогодні він ще буде?

Лабенцький. Не знаю. Тут не можна розмовляти. Спитай у канцелярії.

Стеся. Ви не смієте мені так відповідати. Суддя Дубровський дав мені декрет, я знайшла алмаз, я маю право вимагати, щоб мені дали змогу показати його судові!

Лабенцький (здивований).