Алмазне жорно - Іван Антонович Кочерга

Довга пауза.

Дубровський. Графиня Брагінська, чи знає цей рицар, хто ви і якого роду?

Брагінська. Ні, тільки хрещене ім'я сказала я йому в той час.

Дубровський. Графиня Брагінська, чи припускаєте ви думку, щоб ваш збавитель міг оддати кому-небудь ваш наперсток?

Брагінська (палко). Ні. Мій рицар віддав би цей наперсток тільки разом із життям.

Дубровський. Графиня Брагінська, обмірковуйте ваші слова. Багато золотих мрій роїться в дівочому серці, але грубе й жорстоке життя, і не так, як у мріях, складаються його шляхи. Пам'ятайте, що ваші слова кидають смертну тінь на іншу людину.

Брагінська (гордо). Я знаю, що кажу.

Дубровський (суворо). Графиня Брагінська, чому ви такі певні, що тільки рицарем міг бути ваш збавитель? Темної ночі, смертельно злякана, майже непритомна, бачили ви цього чоловіка. Хіба не міг це бути один з гайдамаків? Знов нагадую вам — не змішуйте дівочих мрій з грубим, але правдивим життям.

Брагінська (обурена, гордо). Я не хочу навіть відповідати на цю образу.

Дубровський (усміхнувшись). Це ваше право. Пане возний, введіть злочинця.

Брагінська залишається стояти біля стола, трохи відступивши, поклавши руки на спинку крісла.

Знов відчиняються середні двері, увіходить Ілько. Брагінська скрикує і робить невільний рух до ілька.

Ілько. Гельця!

На обличчі графині тяжка, болісна боротьба. Радість змінюється жахом, розчаруванням і нарешті огидою. Не витримавши, вона закриває лице руками.

Дубровський. Графиня Брагінська, знаєте ви цього чоловіка?

Брагінська (ступає крок до ілька, очі її широко розкриті, руки стискують серце. Вона шепче, мов непритомна). Хлоп… Гайдамака… (Голосно, рішуче). Ні! Ні! Я не знаю цього чоловіка!

Вона стоїть скам'яніла, вхопившись за спинку крісла.

Дубровський (до ілька). Лук'ян Ілько, чим віддячила тобі панночка, крім цього наперстка?

Ружинський (підводиться, обурений). Я протестую проти цього запитання! Це глум з шляхетної панни!

Дубровський (суворо). Граф Ружинський, ви не маєте тут ніякого голосу! Я примушу вас шанувати суд. Лук'ян Ілько, відповідай.

Ілько. Вона… вона… (Вагається). Вона поцілувала мене.

Загальний рух.

Брагінська (відразу почервоніла, кричить істерично). Хлопа! Ні… Ні… Не його, не його, ні! (Падає в крісло і здригається від істеричних ридань). Який глум… який сором, роздягли, намучили… перед всіма.

Ружинський підходить до неї, дає їй склянку води, заспокоює і щось шепче.

Дубровський. Графиня Брагінська, ще останнє питання. Ще раз обдумайте ваші слова, чи знаєте ви цього чоловіка? Я не можу примусити вас присягнути, але не забувайте, що коли він дійсно врятував вас у ту ніч, то це єдине, що може дарувати йому горло, бо, вказуючи на вас, він бере на себе вину за всі ексцеси і злочинства тієї ночі.

Лабенцький. Я протестую проти цього запитання. Це натиск на сумління свідка.

Брагінська (підводиться, рішуче). Ні. Я не знаю цього чоловіка. (Падає в крісло).

Ілько. Спасибі вам, пане суддя, ви бажали мені добра. Але тричі зреклася хлопа вельможна панна, бо ніколи не простить панянка, що хлопові завдячує життям, що забив вошивий гайдамака золотого рицаря, якого берегла вона в своїй шляхетській душі.

Брагінська підводиться, схвильована, і знову сідає.

Дубровський (бере від Лабенцького заготовлений аркуш і тихо кілька хвилин радиться з Виверським). Пане возний, введіть перших двох злочинців.

Вартові вводять Скрягу і Шенчика, які становляться рядом з Ільком. Напружене мовчання. Дубровський надіває шапку, обидва підсудки роблять те саме.

Дубровський (підводиться). Пане возний! Одчиніть двері, щоб усі вислухали смертний декрет.

Брагінська скрикує. Загальний рух.

Возний (підходить до середніх дверей і тричі відчиняє і зачиняє їх з гуркотом, залишивши востаннє одчиненими). Sіlentіum[17], панове! Втихомиртесь для вислухання декрету смертного. (Гучно повторює тричі ці слова).

Дубровський (читає). «іменем його королівської милості і найяснішої республіки, я, Дубровський, суддя Житомирський, з підсудками Виверським і Лабенцьким, обміркувавши фортельні вчинки і гайдамацькі ексцеси нижчеменованих лотрів і людей свавільних перед судом нинішнім очевисто ставших: музик Прокопа Скряги, Мусія Шенчика і Лук'яна ілька, вирозумівши і зауваживши вини кожного, а меновите[18]: Прокопа Скрягу, яко бунтівника і бродягу, що наводив донських козаків на пана Спендовського і сам його бив і грабував, і, яко сам признався, інших шляхетних панів окрутне забив і грабував; Лук'яна ілька, як бродягу і лотра, що вкупі з іншими гайдамаками замок пана Калиновича в Яблунцях розграбив, великіє шкоди, гвалт і душогубство вчинив, не дбаючи нічого на боязнь божую і на право посполите, — суд нинішній за таковиє їх виступи і вини горловиє вищеменованих Прокопа Скрягу і Лук'яна ілька на стинання шиї декретує і на екзекуцію до регіментаря Стемпковського в Кодню надсилає. Мусія Шенчика, що його участь в гайдамацьких ексцесах не доказано, залишити аd resolutіonem[19]. Пане возний, виведіть злочинців.

Брагінська скрикує і підводиться.

Скряга (Ількові). Не поміг тобі панянський поцілунок, Ілько.

Ілько (до Брагінської з презирством). Прощавай, ясновельможна графине. (Зараз же ніжно). Прощай і ти, Гельцю, дівчино з золотим наперстком, що пригорнулася в одній льолі в мене на грудях в ту чудову ніч…